«Самі не літаємо й іншим не даємо». Історія РЕБника

Як хореограф потрапив у РЕБники

Георгій Моісеєв: 8 березня за 15 хвилин до комендантської години — дзвінок. Це був військкомат, просили прийти до них. Я прийшов.

Я не розумів, що я маю робити в армії. Був шок. Але вони бачили, що купують. Я пройшов медкомісію.

Аліна Сарнацька: Як ти вивчився на РЕБника (РЕБ — радіоелектронна боротьба — ред.)? Там треба добре знати фізику.

Георгій Моісеєв: У мене перша освіта — фізик. Єдине, що маю все ж таки в освіті прогалини. Тому що для оператора РЕБ треба не стільки загальна фізика, як суто радіофізика. Розуміти радіохвилі, частоти, специфіку. У нас радіофізики окремо не було. У загальному курсі був блок.

Потрапив у РЕБники дивом. Був у відпустці, у групу скидають питання, хто там за комп’ютером… Подумав, що якийсь аврал, потрібна допомога, відповів, що я можу допомогти. Повідомлення плюсували й — тиша. Наприкінці моєї відпустки подзвонив теперішній мій командир, повідомив, куди маю підійти. Так я потрапив на РЕБ.

Спочатку було лячно. Університет я закінчив ще у 99-му році. А тут багато інформації, дещо незрозуміло, бо дали почитати-подивитися картинки, але я не розумів, що там написано.

Потім були три дні практики. На четвертий день я пішов на чергування. Спершу поряд на чергуванні завжди був поряд той, хто міг допомогти, порадити, на крайняк, — підмінити. Так було 2 місяці. Зараз я пройшов навчання.

Що робить оператор РЕБ

Георгій Моісеєв: Ми стежимо за діапазоном частот: які є сигнали. Дрони, БПЛА тощо літають за керування пультом. Є зв’язок між пультом і тим, що летить. Повітряним судном. І ситуація в тому, що ці сигнали можна побачити.

Пульт також можна побачити можна, але важко, неймовірно. Але те, що в небі літає, зі всіх сторін його видно. І кожне повітряне судно, як і людина, має свої неповторні сигнали. Кожен літальний апарат має свій певний «малюнок». У кожного апарата, у кожного судна може бути індивідуальний.

Це, як діти малюють ялинку на новорічних листівках. Що це — ялинка, ти розумієш. Але одна ялинка не схожа на іншу. Ну, знову ж таки, ти розумієш, що це ялинка. Так і сигнали від БПЛА. Тобто, ми розуміємо по малюнку, це «Орлан», це дрон.

Аліна Сарнацька: Це ви ті люди, які писали нам в чатики на лінії фронту про те, що літає «Орлан», ZALA полетіла вправо, «Орлан» полетів вліво і десь летить ZALA Lancet?

Георгій Моісеєв: Якраз ми і є ці люди. Друга наша функція: придушування. Тобто перше — знайти та розпізнати. Друге — знешкодити. Це не значить, що ми збиваємо. Ми створюємо умови, щоб завадити їхній роботі. Не літаємо самі, й іншим не даємо.

Про перше «фейсом об асфальт» в армії

Аліна Сарнацька: Як ти почуваєшся у колективі зараз?

Георгій Моісеєв: Добре. Я не очікував такого від себе і побратимів.…

Аліна Сарнацька: Ти ж не служив строкову?

Георгій Моісеєв: Не служив. Перше моє «фейсом об асфальт» у мене було, коли нас привезли у навчальну частину. У ніч з 12 на 13 березня 2022 року. Тоді було багато прильотів.
Я з Чернівців, де було тихо… Там лише бачив людей, які бігли від війни. Це було відлуння жахів.

Уранці почув ракетні постріли. По команді вийшов з казарми. У школі мав допризовну підготовку юнаків. Тут чую команду: «Повітря!». Я — обличчям в асфальт.

Я знаю, що це армія. Чую, виконую. І коли був приліт метрів 50 від мене, ракета прилетіла. Я глянув на цей стовп: «Що я можу? Порівняно з цим, я мурашина».

Навкруг хтось бігав у паніці, хтось команди виконував. Хаос був. Подумав, гаразд, разом нас багато, щось удіємо. Так себе трохи заспокоїв. Опівдні прийшов командир, сказав, що ми більше не піхота. Тепер будемо прикордонниками.

А що після демобілізації?

Аліна Сарнацька: Якби завтра тебе демобілізували, чи повернувся б до викладання танців? 

Георгій Моісеєв: Зараз і не скажу. Нещодавно у Харкові мав можливість спробувати. У залі почувався дуже дивно. Я розумів, що треба зробити, як, але не зумів. Для мене це невеличкий стрес. Я розумів, що десь втрачається. Ноги та корпус пам’ятають.

Якась суперечність: броніка не стало — мене заносить, а за іншими відчуттями — важко, ніби треба щось ще зняти. Я не розумів, що відбувається. Зібратися дуже важко, бо, специфіка інша. І коли ти не займався понад два роки, це відчутно. Інше навантаження.

«Як у житті, так і на війні: потурбуєшся про свою безпеку, більше користі принесеш»

Аліна Сарнацька: А якщо нас зараз слухає схожий на тебе хлопець, хореограф, і думає, чи не піти йому в армію, що ти йому скажеш?

Георгій Моісеєв: Іти. У мене теж були сумніви. Велике. В усіх були сумніви. Я живий. Усе нормально. Це як у житті, так і на війні: не втрачати голову, здорового глузду. І плюс безпека. Якщо ти потурбуєшся про свою безпеку, більше користі принесеш, ніж тоді, коли робитимеш нісенітниці.

Усьому можна навчитися. Було б бажання.

Заради чого воює Георгій Моісеєв

Георгій Моісеєв: Я пішов тому, знав, що на той час не стало двох моїх колишніх учнів.  Це вже були молоді чоловіки з родинами. Так, мені подзвонили, викликали телефоном. Але у мене навіть в голові не було, як можна скривдити рідних.

Якби я відмовився, я б скривдив їхню пам’ять, те, за що вони загинули. А вони також за мене загинули, за свої родини.

Попередні випуски подкасту читайте та слухайте  ТУТ

Над подкастом також працювали:

• Монтаж звуку — Євген Глібов
• Обкладинка — Анастасія Рибакова
• Текст — Мирослава Станкевич
• Продюсерка проєкту — Ана Море

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі