Демократія не автоматична

Цивілізований світ довго плекав уявлення, що після завершення Холодної війни земна куля рухається в одному напрямку: більше демократії, прав людини, глобалізації, міжнародного права і вигідної економічної взаємозалежності. А отже — менше воєн.

Ця доволі наївна позитивістська картина світу нині не працює. США добровільно усуваються від лідерської рольової моделі. Інші претенденти не баряться поступово займати місце американців, і світ об’єктивно стає багатополярним. Глобалізація дефрагментується. Торгівля, технології, енергетика, продовольство, логістика, критичні мінерали і дані дедалі більше перетворюються не лише на компоненти економіки, але й на інструменти політичного тиску.

Це означає, що у світі зростатиме ризик нових воєн, нових регіональних конфліктів, нових імперських амбіцій і нових форм конкуренції між державами. І Україна не живе десь збоку від цього процесу. Україна — в самому центрі цього зламу.

Reality check

Віра в демократію росте на ідеалах епохи Просвітництва. Модерний світ довго тримався на ідеї прогресу, поступ якого нібито не зупинити. На вірі в те, що людство поступово рухається від темряви до знання, від насильства до права, від забобонів до науки, від тиранії до демократії. Що варвара — у прямому чи переносному значенні — можна просвітити, якщо дати йому освіту, інформацію, доступ до знань, свободу слова і технології. Тоді нібито він стане більш раціональним, відповідальним і гуманним.

Але цифрова епоха показала, що просвітницький проєкт рухається неавтоматично. Більше інформації не обов’язково означає більшого розуміння. Більше технологій не обов’язково означає більше свободи. Більше доступу до знань не обов’язково означає більше мудрості.

Соціальні мережі, алгоритми, штучний інтелект і цифрова економіка уваги часто працюють не з найкращим у людині, а з найнижчими, найшвидшими і найреактивнішими її імпульсами: страхом, гнівом, заздрістю, племінною лояльністю, бажанням простих відповідей і потребою знайти винного.

Технологія, яка мала б просвітлювати, часто робить протилежне. Вона не піднімає людину до рівня відповідального громадянина, а консервує її в реактивному стані: клікай, бійся, ненавидь, обурюйся, шукай ворога, не думай надто довго. Крім того, вона здатна підсилювати диктатури, пишуть у книзі «Новий цифровий світ» Ерік Шмідт і Джаред Коен.

Все це має прямі наслідки для демократії.

Яке суспільство нам потрібне

Найкращі аналогії, які пояснюють крихкість демократії, це іноземні мови та спорт. Людина спроможна сконцентрувати волю та кілька років (можливо, навіть десятиліть) систематично вивчати англійську чи підіймати вагу. Але у припиненні постійних тренувань є один когнітивний ризик — мозок помилково вважає, що минулі результати гарантовано присутні у сьогоденні.

Так само і з демократією, яка потребує на дорослу людину. Людину, яка здатна витримувати складність, розрізняти факти й брехню, бачити опонента не як ворога, довіряти процедурі, чекати результату, приймати неприємну правду, програвати вибори без бажання знищити іншу сторону. Але алгоритмічна економіка уваги часто виробляє іншого індивіда — роздратованого, наляканого, інфантильного, легко мобілізованого проти когось.

Саме тому популізм сьогодні такий сильний. Він не просто дає прості відповіді. Він працює з колективною нервовою системою суспільства.

Для України це критично. Нам потрібне суспільство, здатне витримати довгу війну, складні реформи, демографічну тривогу, економічну трансформацію і важкі моральні дилеми. Але цифрове середовище постійно підштовхуватиме людей до паніки, взаємної ненависті, пошуку винних, втрати сенсу і зневіри.

Тому українське громадянське суспільство не може обмежуватися «підвищенням обізнаності». У XXI столітті організації громадянського суспільства мають створювати середовища, де люди можуть знову бути громадянами: думати, довіряти, говорити, діяти і не втрачати людяність у складному світі. Саме вони мають нагадувати громадянам, що демократичний прогрес не є автоматичним.

Людяність і демократію треба постійно відтворювати, а це вимагає відданої праці кожного нового покоління.
«Картонкова революція» нібито доводить, що втрачено не все. Чи підтримуватимуть органи влади жагу української молоді до демократії?

---