Двосторонній хайвей: чому повернення ветеранів — це шлях не лише для них
Ветерани під час занять бугуртним спортом/Фото: Аліна БілоголоваЛюдина повертається з війни й намагається будувати нове життя. Вдома її часто жаліють і надмірно опікують, на роботі — ставляться з недовірою або просто ігнорують. І те, й інше створює напруження, викликає злість і розгубленість. А головне — залишає без відповіді питання: як повернути до себе нормальне, рівне ставлення.
Нещодавно я почула історію від колег, яка мене сильно зачепила. Ветеран влаштувався на роботу в цивільну компанію. Свої професійні обов’язки він виконував відмінно — без зауважень і нарікань. Але в колективі виникла напруга: його сприймали як агресивного. Він різко реагував, дратувався, іноді зривався.
Причина цієї агресії виявилась несподівано буденною. Найчастіше він «вибухав» тоді, коли на кухні за його спиною вмикали кавомашину — різку, гучну, з раптовим звуком. Для колективу це був звичайний шум побуту. Для нього — тригер, який тіло зчитувало швидше, ніж встигала спрацювати логіка.
Мене ця історія змусила зупинитися й подумати. Бо для мене, людини, яка працює з ветеранами, очевидно: заходити людині за спину, робити там щось гучне, різке й неконтрольоване — не можна. Це базова річ. Але те, що є очевидним у ветеранських спільнотах, виявилося складним для окремо взятого цивільного колективу. Навіть для такого, який щиро налаштований на працевлаштування ветеранів, який хоче бачити їх серед своїх працівників і вважає це важливим.
Проблема була не в злому намірі чи байдужості. Проблема була в різному досвіді. Колектив не мав тих знань і чутливості, які формуються роками роботи поруч із людьми з бойовим досвідом. І саме в цьому моменті стає видно: повернення ветеранів до цивільного життя — це не односторонній рух. Ми часто уявляємо його як дорогу з одним напрямком, де хтось «повертається», а стабільне й незмінне суспільство терпляче чекає.
Насправді ж цей шлях — двосторонній хайвей, на якому рух відбувається в обидва боки.
Ветерани справді шукають нові форми життя після війни. Нові ролі, нові сенси, нові способи бути корисними, сильними, потрібними. Війна змінює особистість, часто — докорінно. Людина набуває нового досвіду, і тут найголовніше, що варто зрозуміти: цей досвід не потрібно забувати, не потрібно викреслювати з життя. Він був — і він тепер назавжди є частиною людини. Він може бути дуже різним і по-різному впливати на кожного. Але часто цей досвід дає нові вміння й навички, які можуть і мають знаходити своє місце в цивільному житті — за умови переосмислення, а не заперечення.
При цьому суспільство теж змінюється — і часто не встигає це усвідомити. Воно так само вчиться жити поруч із людьми з досвідом війни, в ідеалі — не спрощуючи їх до образу «героя» чи «травмованого». Вчиться сприймати ветеранів такими, якими вони є зараз, а не такими, якими їх зручно бачити. Вчиться прибирати жалість і знімати напругу від слова «ветеран», щоб побачити за цим ярликом живих людей — різних, зі своїми характерами, сильними сторонами, слабкостями й дуже різними життєвими шляхами.
Це навчання непросте, бо воно вимагає відмовитися від готових шаблонів і визнати, що війна не зробила з усіх однакових людей. Хтось став жорсткішим, хтось — уважнішим, хтось — більш вимогливим до себе й інших, хтось — вразливішим. І все це — нормальні людські прояви, а не відхилення, які треба «виправити».
«Війна змінила не лише тих, хто воював, а й усіх нас. І питання не в тому, як «повернути все як було», а в тому, як навчитися жити інакше — разом»
Одна з найбільших помилок — думати, що реінтеграція ветеранів полягає лише в адаптації їх до «нормальності», яка була до 2014 чи 2022 року. Цієї нормальності більше не існує. Війна змінила не лише тих, хто воював, а й усіх нас. І питання не в тому, як «повернути все як було», а в тому, як навчитися жити інакше — разом.
Ветерани часто опиняються між двома крайнощами. З одного боку — очікування мовчазної вдячності й дистанції: «ми вас поважаємо, але не знаємо, що з вами робити». З іншого — спроби загорнути людину у вату співчуття й постійного контролю, або навіть гірше – в жалість. Обидві позиції — глухий кут. Бо вони не залишають простору для рівної взаємодії.
Насправді більшість ветеранів не шукають особливого ставлення. Вони шукають зрозумілі правила, чесний виклик і можливість бути частиною команди. Саме тому так добре працюють формати, де є дія, відповідальність і взаємна підтримка — спорт, волонтерство, спільнотні ініціативи. Там не потрібно довго пояснювати, хто ти і чому заслуговуєш на повагу. Там повага вибудовується через спільну справу.
Але цей процес неможливий без руху назустріч із боку суспільства. Без готовності вчитися говорити з ветеранами не через стереотипи, а через живий контакт. Без страху ставити прості питання й чути складні відповіді. Без очікування, що «вони якось самі адаптуються». І з розумінням власної розгубленості через ці складні процеси.
«Реінтеграція — це не послуга і не чек-лист. Це спільний процес навчання»
Двосторонній хайвей — це не про ідеальну швидкість і не про відсутність аварій. Це про рух. Про те, що хтось інколи гальмує, хтось сигналить, хтось з’їжджає на узбіччя, щоб перевести подих. Але головне — що всі рухаються в одному напрямку, а не стоять, дивлячись одне на одного через лобове скло.
Реінтеграція — це не послуга і не чек-лист. Це спільний процес навчання. Ветерани вчаться жити без війни, але з її досвідом. Суспільство вчиться жити з війною у власній історії — не відвертаючись і не спрощуючи.
І, можливо, найважливіше, чого нам усім варто навчитися, — це бачити в цьому процесі не проблему, а шанс. Шанс стати дорослішими. Чеснішими. І сильнішими як суспільство.