Коли медіаактивізм стає диктатурою натовпу: як це знищує міжнародне право

Прокуратура Барселони розпочала перевірку щодо журналістки та політикині з Каталонії Пілар Раоли. Під прицілом — її громадська діяльність, публічні виступи та статті. Пані Раола є авторкою у багатьох виданнях, свого часу вона була обрана депутаткою від Республіканської лівої партії Каталонії, яку згодом залишила через свою підтримку незалежності цієї провінції.

Сьогодні проти цієї відомої в Іспанії жінки прокуратура проводить розслідування через її журналістську роботу. Формальні звинувачення — «розпалювання ненависті» та «співучасть у геноциді».

Приводом стала скарга, подана соціалістичною молодіжною організацією. Зауважу: це не перша їхня атака на політикиню. У 2024 році під час публічного виступу в муніципалітеті Ла-Гарріга представники цієї організації облили пані Раолу червоною фарбою. Тоді вона подала скаргу на активістів.

Повернемося до того — у чому ж її звинувачують. Загалом у скарзі, яку подали активісти, йдеться про чотири епізоди за 2024—2025 роки — період, коли після подій 7 жовтня 2023 року Ізраїль почав війну в Газі.

Так, в цей період, в одному зі своїх виступів Пілар Раола публічно висловила сумнів щодо кількості загиблих дітей, яку оприлюднює міжнародна преса. Вона зауважила: щоб оперувати цифрами, необхідна фахова експертиза та слідство.

Нам з вами це знайоме — ми добре пам’ятаємо історію про «розп’ятого хлопчика». Словами можна маніпулювати будь-як. Натомість кількість жертв в Ізюмі чи інших містах Харківщини — це не просто наші слова, це результат роботи міжнародних слідчих місій. До Гази ж таких фахівців чомусь досі не допустили, хоча це є частиною мирних домовленостей.

Отже, пані Раола лише закликала дотримуватися процедури, а не заперечувала трагедію як таку.

Другий епізод — її відповідь у мережі X спеціальній доповідачці ООН з питань Палестини Франчесці Альбанезе. Коли та заявила, що Ізраїль чинить у Газі геноцид, Пілар Раола записала відеозвернення. Вона нагадала, що «геноцид» — це чіткий міжнародно-правовий термін. Факт геноциду має бути підтверджений міжнародними судами, і лише після цього можна використовувати це визначення. Розкидатися такими гучними словами без рішення суду — це і є розпалювання ненависті.

Це звернення зібрало 152 мільйони переглядів, і саме його тепер інкримінують як «співучасть у геноциді».

Крім того, приводом стала її стаття, де вона написала: «Якби Ізраїль справді хотів влаштувати геноцид, йому вистачило б трьох днів, а не трьох років». Це суб’єктивна думка, проте активісти стверджують, що такі висловлювання не підпадають ані під захист свободи слова, ані під право на власну думку, а є «злочинним актом».

Звинувачення вимагає розслідувати «співучасть у механізмі варварства». Її називають пропагандисткою, чия діяльність, цитую, «формує громадську рамку, яка уможливлює скоєння злочину та безкарність його авторів». Тобто, на думку активістів, через те, що вона закликає до дотримання юридичних процедур і вимагає розрізняти трагедію та термін «геноцид», вона нібито сприяє злочинам.

Сама пані Раола вказує на правовий парадокс.

Активісти посилаються на іспанське законодавство, що забороняє заперечення геноциду. Але цей склад злочину з’явився в Європі як відповідь на заперечення Голокосту — цілеспрямованого знищення євреїв. Юридичний факт геноциду в Газі досі не визнаний жодним міжнародним судом. Виходить абсурд: звинувачувати в сприянні геноциду, який ще не встановлений судом.

Також їй інкримінують «злочин на ґрунті ненависті», що існує в Іспанії з 2015 року і був розширений у 2022-му. Критики цієї норми кажуть, що вона має «охолодити» публічний дискурс, тоді як прихильники наполягають, що йдеться лише про запобігання пропаганді. Іронія в тому, що цю норму Іспанія затвердила у 2023 році в межах реалізації європейської стратегії боротьби з антисемітизмом. Уряд пояснював, що закон має запобігати будь-яким формам антисемітизму, а також антимігрантській істерії. Але виходить так, що тепер боротьбу з антисемітизмом намагаються використати проти самої журналістки, яка закликає не розкидатися словами в звинуваченні Ізраїлю і євреїв. Це надзвичайно показова й важлива історія, друзі.

Насправді ми маємо справу з явищем, яке називається «медіаактивізмом». Його дуже влучно описав дослідник Мозес Наїм у своїй книжці «Занепад влади».

Спираючись на політичний досвід, він згадує, що робив свого часу Уго Чавес: збирав натовп, закидав гучні гасла й через вуличні акції тиснув на уряд. Це повністю позбавляло владу можливості ухвалювати необхідні, бодай і непопулярні, економічні реформи.

Суть такого медіаактивізму — у гучних акціях, які часто не мають під собою жодного раціонального підґрунтя. Організатори (як у випадку з французькими «жовтими жилетами») інколи взагалі анонімні. Вони вимагають «усього хорошого проти всього поганого», але абсолютно не несуть відповідальності за наслідки своїх гасел. У Венесуелі Чавес закликав до безкоштовного бензину. Чим це закінчилося — ми бачимо: повним зубожінням країни. Мозес Наїм у своїй праці наводить безліч інтерв’ю з європейськими політиками, які зізнаються: сьогодні уряди часто паралізовані, бо змушені постійно озиратися на медіаактивістів.

Проблема не лише в тому, що цей рух гальмує реформи через інфантильні забаганки на кшталт «хочемо, щоб сонце вставало на заході, а ви, погані, нам цього не забезпечуєте». Проблема в тому, що активісти вимагають називати події в Газі «геноцидом», і їм байдуже, що щодо Ізраїлю немає відповідних рішень міжнародних судів. Їм байдуже, що геноцид — це сувора юридична процедура, встановлена міжнародним правом, яка має чіткі ознаки. Тільки суд може визначити, чи є дії держави геноцидом. Це не емоційні ярлики, це правові категорії. Але активістам на закон начхати — на гучних гаслах вони просто розкручують власні рейтинги й через тиск натовпу прориваються до влади. Або отримують реальніші важелі впливу, ніж легітимні урядовці, на яких лежить уся відповідальність.

Цей медіаактивізм створює спотворену медійну реальність. Якщо якась абсурдна теза безупинно крутиться в соцмережах та медіа, вона де-факто унормовується в суспільстві, попри свою протиправність. І це вже має катастрофічні наслідки, коли міжнародні організації та суди починають ухвалювати рішення не на основі законів, а на догоду розлюченому натовпу.

І перші наслідки ми вже бачимо. Буквально нещодавно Комітет захисту журналістів (CPJ) викреслив імена трьох медійників, які загинули під час нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року, зі списку журналістів, убитих під час збройного конфлікту. Формулювання шокує: «бо вони загинули не під час виконання журналістських обов’язків».

Друзі, унормування такої логіки — це смертельна небезпека для всіх, і для українців зокрема. Я пригадую, як ми — я особисто і десятки українських журналістів та правозахисників — боролися за долю кримськотатарських бранців Кремля. Ці люди фіксували російські обшуки, розгони та арешти в окупованому Криму. Вони не мали посвідчень, але їхні кадри крутили світові ЗМІ.

Що таке журналіст у класичному розумінні, який «виконує обов’язок»? Це людина з редакційним завданням, у сірому шоломі та бронежилеті з написом «PRESS». Якщо цього немає — ти нібито не виконував завдання. Коли Росія кидала кримських татар за ґрати на 20 років і депортувала в Сибір, Україна на міжнародній арені доводила, що їх переслідують за журналістську діяльність. Москва ж парирувала: «Вони не штатні працівники редакцій, у них не було завдань, вони не журналісти». Саме тоді виникло поняття громадянського журналіста.

Згадайте перші дні повномасштабного вторгнення, коли загинуло багато наших колег. Макс Левін фіксував жахіття на Київщині, де його згодом знайшли розстріляним росіянами. Чи мав він у ті перші хаотичні години чітке маркування чи паперове завдання від редакції? Не факт. Бо ті дні були суцільним пеклом для країни.

І що тепер? Міжнародні інституції викреслять з реєстрів Макса Левіна? Викреслять тих регіональних українських медійників, яких Росія на окупованих територіях знаходила за заздалегідь підготовленими списками, катувала й розстрілювала просто за те, що вони за професією — журналісти? Не за те, що вони в цей момент щось писали і фільмували, а за те, що вони просто були журналістами?

Медіаактивізм, замішаний на ненависті до Ізраїлю, абсолютно спотворює реальність. Я не заперечую право на критику та аналіз дій будь-якої армії, але я хочу дочекатися рішень міжнародних судів. Ми всі маємо усвідомити: правова рамка існує для того, щоб не створювати на місці одного хаосу ще більший і значно небезпечніший контрхаос.

Проте сьогодні ми бачимо тріумф подвійних стандартів. Коли російські так звані «експерти» їздять світом, збирають лекції і заявляють, що в Україні «громадянська війна», ми це бачили до 2012 року — західне суспільство толерує це як «свободу слова» та «особисту думку». Але коли європейська журналістка Пілар Раола закликає до правового підходу й просить не кидатися юридичними термінами до рішення суду, її раптом звинувачують у «співучасті в геноциді».

Антисемітизм — це небезпечний прояв ксенофобії, штучно сконструйований механізм ненависті. І ми, українці, як нація, яка сьогодні буквально виборює своє право на життя у геноцидній війні проти РФ, маємо найчіткіше розуміти: у наших кровних інтересах — щоб міжнародне законодавство та правова рамка залишалися єдиними, непохитними та рівними для всіх. Без винятків і без поступок натовпу.

---

Зміст цього блогу є виключною відповідальністю Лариси Волошиної і не обов’язково відображає позицію Громадського радіо. Громадське радіо не несе відповідальності за думки, ідеї і погляди, висловлені авторкою