«Кожна дитина має право навчатися поруч з іншими»: чому Україні потрібне системне навчання педагогів і фахівців, які працюють з дітьми з інвалідністю

Єремій навчається у сьомому класі ліцею «Мрія» в Ірпені, але частина школи довго залишалася для нього недоступною. До їдальні, укриття й кабінету інформатики вели сходи. Щоб подолати їх, хлопцю, який користується кріслом колісним, щоразу потрібна була допомога мами, вчителів або директора.

У школі вже були окремі рішення для підтримки Єремія: для нього обладнали спеціальну парту, згодом у ліцеї з’явилася доступна вбиральня. Поруч із ним щодня була мама Наталія, яка працює асистенткою вчителя й допомагає синові в освітньому процесі. Але маршрут до їдальні й укриття все одно залишався бар’єром.

«Це все лягало на мою спину, бо я тягла його крісло колісне за задні ручки по сходах, розповідає Наталія. — Один раз ми ледь не впали. Це дуже важко — піднімати людину на кріслі колісному по сходах».

Для Єремія це означало не лише фізичну незручність. Це означало залежність. «Самостійності не було жодної. Він сам не міг долати ці перешкоди», — каже мама.

Прийняти до школи не означає включити

У межах проєкту «Крок назустріч доступності» ГС «Ліга Сильних» встановила в ліцеї два електричні підйомники. Тепер Єремій може викликати підйомник, заїхати на платформу, опустити захисні перила й самостійно керувати рухом. Дорослий усе ще допомагає з окремими технічними діями, але сам маршрут більше не виглядає як перешкода, яку щоразу потрібно долати вручну.

Спершу, згадує Наталія, Єремій трохи боявся: як це буде, чи вийде, чи безпечно. А потім з’явився інтерес. «Він сказав: «Клас, це ж я тепер можу сам». Зараз йому дуже подобається користуватися підйомником, він робить це впевнено і з таким відчуттям, ніби справді сам керує своїм маршрутом», – розповідає мама.

• Найпомітніша зміна навіть не в тому, що маршрут став легшим. Тепер частину дороги Єремій може проходити не з мамою, а з другом Тимофієм. Під час тривоги або дорогою до їдальні хлопці можуть самі вийти з класу, обійти школу й дістатися до підйомника. «Вони собі вдвох їідуть. Я вже зустрічаю їх з іншого боку. Оцей великий шматок дороги він може побути просто з другом. Це вже хоч трохи самостійності», – каже Наталія.

Саме в таких деталях видно, де закінчується формальна інклюзія. Дитина може бути у списку класу, мати індивідуальну програму розвитку, підтримку родини й педагогів, але не мати самостійного доступу до укриття, їдальні чи інших частин шкільного простору. Може мати право на освіту, але залежати від того, чи є поруч дорослий, який допоможе подолати сходи.

• Бути в школі — це не лише сидіти на уроці. Це мати доступ до укриття, їдальні, вбиральні, класу, спільних активностей і розмов з однолітками. Для однієї дитини бар’єром стають сходи. Для іншої – шум у групі, незрозуміла інструкція, занадто швидкий темп уроку або відсутність способу сказати, що їй боляче, страшно чи складно.

Коли бар’єр — не сходи, а ставлення

За словами Олесі Яскевич, засновниці ГО «Бачити серцем» і членкині правління ГС «Ліга Сильних», в українській освіті досі помітні стереотипи щодо дітей з інвалідністю або особливими освітніми потребами. Найчастіше виключення звучить не як пряме «ні». Воно звучить як «їй буде краще вдома», «у нас немає умов», «цій дитині краще у спеціальній школі», «їй буде шумно й некомфортно».

За такими фразами може стояти не лише брак ресурсів, а й уявлення, що дитина з інвалідністю – це «виняток», для якого потрібне окреме місце й окреме середовище. Це швидко зчитують інші діти. Якщо дорослі бояться взаємодії, уникають теми або кажуть «не чіпай», «не підходь», «не лізь до нього», вони фактично навчають дистанції. Так з’являється соціальна невидимість. 

Інклюзія не починається в момент, коли дитина з особливими освітніми потребами приходить у клас чи групу. Вона починається з готовності педагогів, адміністрації, батьків і дітей розуміти інклюзію ширше, ніж «навчання окремої дитини».

«Про це потрібно говорити набагато раніше, ніж певна дитина прийде в клас чи групу. Інклюзія – це не лише про дитину з особливими освітніми потребами. Це про культуру взаємодії, про розуміння, що всі ми різні, і це нормально», — каже Наталя Гладких, спікерка та лекторка для вчителів і вихователів.

Нещодавно в соцмережах і медіа набула розголосу історія Софії зі Львова. Дівчина має спінальну м’язову атрофію (СМА), користується кріслом колісним і дихає за допомогою апарата штучної вентиляції легень. Через стан здоров’я вона навчалася вдома за індивідуальною програмою, але залишалася ученицею свого класу.

Перед останнім дзвоником Софійка сказала, що хоче долучитися до випускного вальсу. Коли її мама Наталя прийшла на батьківські збори й розповіла про це бажання, частина батьків сприйняла участь дівчини не як її право бути разом із класом, а як проблему для організації свята. За словами мами, їй говорили про погане покриття на подвір’ї, ризик для крісла колісного, уже вивчені танці й те, що інші діти «не братимуть на себе таку відповідальність».

У дописі мама Софійки Наталя з болем згадує слова доньки: «Мене не знають… від мене відвернулися… я хотіла, щоб про мене знав увесь світ». Згодом один з однокласників все ж запропонував станцювати із Софійкою окремий вальс на урочистій частині останнього дзвоника. 

• Ця історія стала публічною не лише через біль однієї родини. Вона зачепила багатьох, показавши, що дитина може формально належати до класу, але роками залишатися поза його щоденним життям. Тому інклюзія не може обмежуватися пандусами, підйомниками чи індивідуальними програмами. Простір має бути доступним, але так само доступною має бути комунікація.

Інклюзію не може витягувати одна людина

Дитина приходить не до одного вчителя. Її навчання залежить від адміністрації, асистента, психолога, батьків, інклюзивно-ресурсного центру й громади. Якщо ці люди не діють разом, родина стає менеджером усієї системи.

За словами Наталі Гладких, інклюзивний процес часто покладають на одну людину – вчителя, асистента або батьків. Але насправді він має будуватися навколо мультидисциплінарної команди. До неї входять не лише педагог і асистент, а й адміністрація закладу, фахівці інклюзивно-ресурсного центру, логопед або корекційний педагог, якщо вони потрібні дитині, а також батьки.

«Батьки теж є частиною цієї команди — партнерами поруч із вчителем та фахівцями інклюзивно-ресурсного центру.. Вони можуть підтримувати, допомагати й вкладатися в розвиток і навчання дитини», — пояснює Гладких.

Діагноз не дає школі готового алгоритму. Він не пояснює автоматично, чи потрібен дитині асистент, спокійніше місце в класі, візуальні підказки, інший темп завдань, адаптовані матеріали або допомога з комунікацією. Без цього школа може знати про особливості дитини, але не знати, що робити щодня.

• Цю проблему фіксувало й дослідження якості інклюзивного навчання, проведене у 2020–2021 роках на замовлення Державної служби якості освіти України в межах проєкту SURGe. У якісному  дослідженні взяли участь 69 респондентів, серед них директори шкіл, учителі, асистенти вчителів, керівники інклюзивно-ресурсних центрів, батьки дітей з особливими освітніми потребами та випускники інклюзивних класів.
• Дослідники описували низку конкретних прогалин. Так, вчителі часто не розуміли, як адаптувати або модифікувати програму для конкретної дитини. Асистентів нерідко сприймали як «помічників дитини», хоча їхня роль ширша. Школам зазвичай бракувало зрозумілих інструкцій, як використовувати рекомендації інклюзивно-ресурсних центрів у щоденному навчанні, а батькам доводилося самим пояснювати різним фахівцям, що потрібно їхній дитині.

Коли «складна поведінка» — прохання про допомогу

Педагогам потрібне не загальне уявлення про інклюзію, а практичні інструменти. Складна поведінка дитини часто сигналізує про те, що дитині страшно, шумно, боляче, незрозуміло, забагато стимулів або вона не може пояснити свою потребу звичним для інших способом.

Якщо педагог не має підготовки, він може побачити в цьому порушення дисципліни. Якщо має знання й підтримку, починає шукати причину і змінювати умови: темп, інструкцію, спосіб комунікації, простір, завдання або реакцію дорослих.

• Не менш важливо працювати не лише з дитиною, а й з усім класом чи групою. Діти швидко зчитують реакцію дорослого: якщо педагог уникає взаємодії, клас теж тримає дистанцію. Якщо дорослий спокійно пояснює, як можна спілкуватися й підтримувати одне одного, різність поступово стає частиною норми.

За словами Олесі Яскевич, педагогам і керівникам закладів потрібні не лише разові тренінги, а системна підготовка, наставництво й супервізія. Вона згадує випадок, коли після навчання директорка однієї зі шкіл почала домагатися змін для учениці, яка користувалася кріслом колісним. Дівчина формально навчалася у школі, але через недоступність будівлі фактично не могла приходити на заняття: до неї додому приходив учитель. Після курсу директорка порушила питання доступності, і в школі почали змінювати простір, зокрема, встановили пандус і облаштували доступну вбиральню.

Цей приклад показує, що навчання може переводити інклюзію з рівня «ми розуміємо проблему» на рівень «ми шукаємо рішення». Воно допомагає побачити не «проблемну дитину», а бар’єри, які не дають їй бути присутньою, самостійною й включеною.

Важливо й те, що інклюзія не лише створює додаткові виклики для закладу, а й відкриває доступ до ресурсів, про які школи й садки не завжди знають. Йдеться про додаткову ставку асистента вчителя, надбавки для педагогів, які працюють в інклюзивних класах, субвенцію на підтримку дітей з особливими освітніми потребами, консультації інклюзивно-ресурсного центру, можливість залучати додаткових фахівців.

«Часто є острах: дитина з інвалідністю – це незрозуміло, страшно і тривожно. Але інклюзія, навпаки, може додавати ресурси. Асистент вчителя допомагає не лише одній дитині, а всім дітям і вчителю. У класі з’являється ще один дорослий. А ресурсно-розвантажувальна кімната, якщо її облаштовують у школі, може бути корисною не лише дітям з особливими освітніми потребами, а й усім дітям», — каже Наталя Гладких.

Що змінює підготовка вихователів

На цю потребу відповідає новий курс Ліги Сильних у межах проєкту PULSE «Раннє виявлення та інклюзивна взаємодія в дитячому садку». Його розробили для вихователів, асистентів вихователів і методистів закладів дошкільної освіти.

• Завдання курсу — допомогти фахівцям помічати поведінкові й розвиткові маркери, етично говорити з батьками, працювати в команді та створювати середовище, у якому дитина не ізолюється через свої особливості. У програмі передбачено раннє виявлення без діагностування, поведінкові ситуації, коректна термінологія, комунікація з батьками й розбір реальних кейсів.

Курс стартував 8 червня 2026 року у форматі шести онлайн-лекцій по дві години.

Від окремих рішень – до правил, які працюють для всіх

Окремі рішення важливі, бо вони змінюють життя конкретної дитини. Підйомники в ліцеї «Мрія» змінили щоденний маршрут Єремія. Навчання допомогло іншій школі побачити, що учениця не має залишатися вдома через недоступну будівлю. Наступний крок – зробити так, щоб такі рішення стали правилом для всієї системи.

Для цього потрібна системна підготовка педагогів, зрозумілі ролі асистента вчителя й асистента дитини, знання про доступні інструменти підтримки, фінансування конкретних потреб дитини й доступність, яка не закінчується входом у будівлю.

Інклюзія в освіті не закінчується школою. Якщо дитина роками залишається ізольованою від однолітків, не має доступного середовища й не отримує досвіду участі, це впливає на її подальшу освіту, професійний шлях і реалізацію права на працю.

Інклюзія не має починатися з боротьби родини за кожен метр шкільного маршруту. Бути в школі означає не лише мати місце в класному журналі, а й мати доступ до укриття, їдальні, класу, свята, друзів і звичайного дитячого досвіду.

 

---