Курдів знову здають? Що відбувається у Сирії і чому це важливо для України

Пів року тому я була на північному сході Сирії — в Рожаві, або ж у так званому невизнаному Сирійському Курдистані. Разом із моєю операторкою ми працювали в містах Ракка, Хасака та інших районах, які сьогодні знову стають епіцентром бойових зіткнень між курдами і сирійськими урядовими силами.

Ми знімали документальний фільм «10 втрачених років» про спецоперацію ГУР із повернення українських жінок із сирійських таборів для вдів бойовиків «Ісламської держави».

Саме курди допомагали нам у цій роботі, і саме Сирійські демократичні сили забезпечували нам безпеку в регіонах, де іноземцям пересуватися надзвичайно небезпечно.

Я починаю з цього не випадково. Бо конфлікт, про який зараз багато говорять, назрівав давно і ми відчули його ще влітку, коли ми бачили напругу на місцях, чули розмови і відчували, що ця історія ще далеко не закінчена.

Отже, що зараз відбувається в Сирії і чому курдське питання може бути важливим для нас. Після падіння режиму Башара Асада до влади в Дамаску прийшов Ахмед аль-Шараа — лідер сирійської опозиції та угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам». Коли ми були в Сирії в липні, саме починався конфлікт із друзами на півдні країни. Аль-Шараа намагався зібрати дуже різні регіони докупи, але виходило складно. Новий лідер почав демонструвати кардинальний відхід від методів свого попередника, зустрічався зі світовими лідерами, у вересні минулого року Сирія відновила дипломатичні відносини з Україною.

Курди з самого початку поставилися до нової влади з великою недовірою. В приватних розмовах вони прямо говорили: Джулані — виходець із радикального середовища, вихованець Аль-Каїди, а такі люди, на їхню думку, не змінюються. І на тлі загальної нестабільності знову почали активізовуватися осередки Ісламської держави.

• Але щоб зрозуміти нинішній конфлікт, потрібно зробити крок назад. Курди — це народ, якому після Першої світової війни пообіцяли власну державу. Це було зафіксовано в міжнародних документах після розпаду Османської імперії. Проте державу їм так ніхто і не дав. Коли великі держави перекроювали карту Близького Сходу, курдів використали як аргумент у переговорах — а потім викреслили з фінальних рішень. У результаті вони опинилися розділеними між Туреччиною, Сирією, Іраком і Іраном. Це найбільший народ у світі без власної держави — понад 30 мільйонів людей, а самі курди говорять і про 40–50 мільйонів.

У кожній з цих країн курдів намагалися або асимілювати, або придушити: забороняли мову, культуру, переслідували, депортували. Зрозуміло, що в такій ситуації вони намагалися принаймні здобути автономію, аби зберегти себе. З точки зору держав, у складі яких вони живуть, це виглядало як загроза суверенітету, спроби сепаратизму. Але для самих курдів це була боротьба за виживання.

Найуспішніше курдська автономія працює в Іраку, Іракський Курдистан зміг побудувати власну систему управління, економіку, торгівлю, освіту тощо. Коли ти знаходишся там, наприклад в так званій столиці Ербілі, враження, що ти в абсолютно незалежній державі. В Сирії ж курди компактно проживають на північному сході, біля кордонів з Туреччиною та Іраком. І коли у 2014 році Ісламська держава почала захоплювати величезні території, саме курди стали ключовою силою, яка зупинила ісламістів. Так, їм допомагала міжнародна коаліція на чолі зі США — але головною піхотною силою були саме курди. Після розгрому ІД у 2018–2019 роках вони зберегли контроль над Раккою, Дейр-ез-Зором та іншими містами.

Формально курди і режим Асада воювали проти спільного ворога. Але це був не союз, а тимчасовий збіг інтересів. Курди боролися за виживання, Асад — за збереження режиму. І щойно Ісламська держава перестала бути головною загрозою, стало зрозуміло: мирного співіснування не буде.

Причина проста. Сирійські демократичні сили не просто відвоювали території — вони побудували там альтернативну модель влади. У Рацці, Хасаці, значній частині Дейр-ез-Зору з’явилися місцеві адміністрації, суди, сили безпеки, ради. Частина Сирії жила без контролю Дамаска — і жила відносно стабільно. Для будь-якої централізованої влади це був неприйнятний прецедент. До того ж саме північний схід Сирії — це нафта, газ, зерно і вода Євфрату. Для Дамаска повернення цих територій було питанням виживання держави.

Асад діяв не прямою атакою, а повільним тиском. Він не визнавав жодної автономії, використовував Росію та Іран як союзників, грав на внутрішніх протиріччях між курдами й арабськими племенами (до речі, це часто використовується в пропаганді проти курдів, що ті мовляв утискали арабські поселення), постійно повторював: СДС — тимчасове утворення, яке тримається лише завдяки США. І Захід, мовляв, рано чи пізно піде.

Саме цього курди бояться найбільше. Бо без американської підтримки вони залишаються сам на сам із Дамаском, Туреччиною і регіональними гравцями.

Теперішня влада (очевидно, що і будь-яка офіційна влада) захотіла би зшити країну і централізувати управління. Позиція Аль-Шараа і офіційної сирійської влади базується на тому, що Сирія має знову стати єдиною, централізованою державою з повним контролем над усією територією. Джулані публічно наголошує, що курди є частиною сирійського народу і мають ті самі громадянські права, але реалізовувати їх вони повинні виключно через державні інституції, а не через власні збройні сили чи автономні адміністрації.

Фактично курдам пропонують інтеграцію замість автономії. Ох, колись були часи, коли вони говорили навіть про незалежність.

Що пропонує дамаск? СДС входять в сирійську армію, представники військово-політичної верхівки Рожави отримують місця в парламенті. Контроль над нафтовими родовищами, кордонами, водними ресурсами та в’язницями з бойовиками ІДІЛ також має повернутися до центрального уряду. Курди усвідомлюють, що втрачають всі свої здобутки у війні з Ісламською державою, гроші, армію, а реальні гарантії прав можуть залишитися лише на папері. І я вважаю так само.

Уже зрозуміло, що США та європейські країни більше не роблять ставку на курдську автономію як окремий політичний проєкт. Вони підтримували Рожаву, коли їм було це вигідно. Зараз адміністрація Трампа та європейські лідери вважають, що аль-Шараа зможе стабілізувати регіон і не допустити нової хвилі радикалізації в країні. А вона буде, повірте мені. Жодних реальних гарантій захисту курдів у разі зриву угод Захід не дає. Нічого не нагадує?)

Окремо — про Туреччину. Для Анкари курдська автономія біля кордонів — червона лінія. Вони ненавидять курдів, де б ті не проживали, але найбільше – сирійських. Туреччина десятиліттями сприймає будь-який курдський проєкт як загрозу, пов’язуючи його з Робітничою партією Курдистану, яка для туреччини є терористичною.

Сам факт існування курдської адміністрації зі збройними силами для Туреччини неприйнятний. Саме тому вона підтримує свої проксі-сили в Сирії, завдає ударів дронами, тисне економічно і блокує курдів на міжнародній арені. Згадайте, як довго Швеція вступала в НАТО — саме через курдське питання. За словами Анкари, Швеція стала безпечним притулком для курдських активістів і організацій. і тому вона ветувала вступ.

Якщо курдська влада на північному сході Сирії ослабне, вакуум довго порожнім не буде. Сирія може перетворитися на мозаїку впливів: режимних, племінних, протурецьких. І в цій мозаїці курди знову ризикують стати об’єктом, а не суб’єктом.

Кілька днів тому командувач СДС генерал Мазлум Абді заявив, що курди не прагнуть війни і виступають за політичне врегулювання. Але водночас він прямо сказав: без реального виконання домовленостей жоден мир не працює, і СДС готові захищати свої території.

Коли ми були в Сирії, ми намагалися взяти інтерв’ю у Мазлума Абді. Але тоді він полетів до Франції, шукав міжнародної підтримки у президента Макрона. Чи отримав він її — покаже час. Але знаючи курдів, я впевнена: вони не здадуться без боротьби.

Тому, як на мене, це означає, що СДС готуються до найгіршого сценарію, навіть коли говорять про мир. Мої знайомі в Камишлі говорять дуже песимістичні речі, в тому числі, що проєкт Рожава злили, що територію Сирії поділили між собою Дамаск, США, Туреччина та Ізраїль.

• Вже зовсім скоро на каналі «На лінії вогню» вийде наш репортаж із Сирії: зокрема з колишньої столиці Ісламської держави Ракки, яка щойно перейшла від курдів до сирійського уряду, ми покажемо вам унікальні кадри зі святкування річниці курдської революції в Кобані, табори для вдів ІДІЛ, жіноче село Жинвар, а також Жіночі загони самооборони. Не пропустіть!

Часто можна почути, що деякі експерти ставляться до курдів упереджено і фактично повторюють турецьку позицію. Природньо, що системні люди дивляться на світ виключно через призму держав. Туреччина, Сирія, Ірак — це для них легітимні гравці. Курди — ні. Це сепаратизм, розхитування і в жодному разі не можна говорити, що держава в державі — це ок.

Але не треба бути сильним сходознавцем, аби не визнавати того, що курдів просто зʼїдять одразу, як вони складуть зброю. Мова, культура, частина військової історії Сирії розчиняться. Курди показали, що народ без держави може створити ефективну систему управління й безпеки. І найчастіше вона успішніша, ніж у держав, які роками не могли навести порядок.

Курдів також часто хейтять за нібито проросійську позицію. Але це спрощення. Курди не проросійські — вони прагматичні. Коли тебе багато разів кидали союзники, ти змушений говорити з усіма, навіть з тими, кому не довіряєш і кого ненавидиш. Контакти з Росією — це не лояльність, а спроба вижити. Вони ненавидять росіян і добре знають, що Москва завжди торгує їхньою долею.

І наостанок — чому ця історія важлива для українців. Не тому, що вона ідентична. А тому, що правила гри ті самі. Курдів понад сто років намагаються бачити не як суб’єкт, а як об’єкт. Їхню долю вирішують без них. Те саме намагаються зробити і з Україною — перетворити її на територію, буфер, предмет торгу. Саме тому цю історію варто розуміти і проговорювати.