Після війни людина шукає не мир, вона шукає своє плем'я
Коли ми говоримо про повернення ветеранів до цивільного життя, найчастіше використовуємо слово реабілітація. За ним стоїть цілий світ: лікарні, протези, фізична терапія, психологічна допомога, програми перекваліфікації, соціальні виплати. Це необхідні речі, без яких неможливо уявити відповідальну державну політику.
Але щоразу, коли я думаю про людей, яких зустрічаю у «Бугурт Січ», у мене виникає відчуття, що в цьому переліку бракує ще одного, не менш важливого слова.
Спільнота.
Ми звикли говорити про допомогу ветеранам як про набір послуг. Наче відновлення — це процес, який можна пройти за визначеним маршрутом: лікар, психолог, реабілітолог, нова робота. Проте людина — не механізм, у якому достатньо замінити пошкоджену деталь, щоб усе знову запрацювало. Людина живе у стосунках з іншими людьми. І саме ці стосунки нерідко визначають, чи зможе вона знову відчути себе частиною життя.
Американський журналіст Себастьян Юнгер у книзі «Плем’я» звертає увагу на річ, яка багатьом здається незручною або навіть суперечливою. Він пише, що ветерани часто сумують не за війною. Вони сумують за тим рівнем довіри, взаємної відповідальності й солідарності, який війна між ними створила.
Це дуже важливо правильно зрозуміти. Йдеться не про романтизацію війни. Ніхто не сумує за смертю, болем чи постійною небезпекою. Люди сумують за тим рідкісним досвідом абсолютної взаємної потрібності, який у мирному житті ми зустрічаємо дедалі рідше.
На війні людина майже ніколи не ставить собі питання: «Чи потрібен я?» Вона знає відповідь. Бо від її рішень, уважності чи витримки може залежати життя інших. У цьому середовищі потрібність не потрібно доводити. Вона очевидна.
Мені здається, що саме тут прихована одна з найважливіших причин, чому повернення з війни буває таким складним. Ми часто пояснюємо труднощі ветеранів пережитою травмою. І це правда — травматичний досвід залишає глибокий слід. Але інколи ми недооцінюємо іншу втрату: людина повертається не лише з іншим досвідом, вона повертається у світ, де вже не існує того кола людей, у якому кожен знав її цінність. Світ, де більше ніхто не чекає саме її рішення. Де не завжди зрозуміло, яку роль вона тепер відіграє. Де питання «Навіщо я тут?» знову стає відкритим.
Саме тому останніми роками все більше дослідників говорять про те, що відновлення після травматичного досвіду — це не лише індивідуальний процес. Воно відбувається у стосунках.
Травма часто руйнує не лише відчуття безпеки. Вона руйнує довіру — до світу, до інших людей, інколи навіть до самого себе. А довіра майже ніколи не повертається через пояснення. Вона народжується лише у спільному досвіді. Коли люди разом навчаються, працюють, долають труднощі, відповідають одне за одного і поступово переконуються: поруч є ті, на кого можна спертися.
Саме тому дедалі частіше ми говоримо не лише про реабілітацію ветеранів, а про створення середовищ, у яких люди можуть знову пережити досвід належності. Не випадково одним із найсильніших захисних чинників психічного здоров’я сьогодні вважають соціальну підтримку. Не тому, що вона здатна стерти пережите, а тому, що допомагає людині перестати залишатися з цим пережитим наодинці.
Саме на цьому принципі ми будували «Бугурт Січ».
З боку може здаватися, що це про середньовічні обладунки, тренування чи спортивні поєдинки. Насправді ж це — інструменти. Найцінніше, що народжується на тренуваннях, — не спортивний результат. Народжується спільнота.
У нашій роботі ми свідомо використовуємо те, що в психології називають біопсихосоціальною моделлю відновлення. Вона виходить із простого розуміння: людина не може відновитися лише фізично чи лише психологічно. Наше тіло, емоційний стан і соціальні зв’язки постійно впливають одне на одного.
Саме тому фізичне навантаження поєднується із безпечним простором, спільними правилами, командною взаємодією та поступовим поверненням відповідальності. Людина приходить сюди не лише за фізичним навантаженням. Вона отримує можливість бути частиною команди, підтримувати інших, брати участь у спільній справі, відчувати власний внесок.
Зрештою, ми бачимо, що найважливіші зміни відбуваються не під час самого тренування. Вони починаються після нього.
Коли люди не поспішають розходитися.
Коли ще годину сидять за чаєм.
Коли хтось допомагає полагодити спорядження.
Коли новачок раптом розуміє, що наступного тижня його чекатимуть.
Можливо, саме тут і криється одна з відповідей на питання, як допомогти ветеранам повернутися до мирного життя. Ми звикли запитувати: «як допомогти ветерану?» Але дедалі частіше мені здається, що правильніше запитати інакше:
«Яким має бути суспільство, щоб у ньому було куди повертатися?» «Бугурт Січ» — це наш спосіб дати практичну відповідь на це питання.
