Поки люди на ТОТ шукають український сигнал — зв’язок не втрачений
– Алло! Нарешті! Нічого не працює, не могли додзвонитись! Але нам поставили на телефон програму, тепер можемо говорити. Я перепитала, чи не буде нам щось за це, сказали, безпечно. Не знаю… Два тижні не чулись, як ви?
Звʼязок із рідними на окупованих територіях став справжнім викликом. Там заблоковані месенджери та українські сайти, немає доступу до українських каналів і YouTube. А якщо спрацював VPN і все ж вдалося поговорити, основні теми – погода та здоровʼя. Про інше, про головне, говорити страшно. Але можна послухати. Бажано так, щоб ніхто про це не знав.
Радіо виявилось чи не єдиним способом донести інформацію туди, де зникає все інше.
– Ми слухали вас в окупації!
І щоразу після таких слів – коротка пауза. Бо дуже складно одразу відповісти щось професійне чи стримане.
У цей момент особливо гостро розумієш — для когось твої ефіри були не просто інформацією. Вони були способом не втратити зв’язок із реальністю.
– Добрий день! Це Громадське радіо? Я дзвоню з Херсонщини, живу в «червоній зоні», і вас не чути вже декілька днів, що сталось? Дуже переживаємо, ви нам як рідні!
Прифронтові території теж обмежені у звʼязку та доступі до інформації. Постійні обстріли руйнують інфраструктуру, електрика зникає на дні, мобільний зв’язок працює місцями. Але навіть там, де все буквально розсипається під ударами, люди шукають сигнал. Шукають бодай якийсь голос без паніки та пропаганди.
– На вашій частоті зараз росіяни.
Для людей на прифронтових територіях це звучить як сигнал небезпеки. Бо поява російського мовлення замість українського означає, що фронт наблизився. Що ситуація погіршується. Що щось знову зруйновано або захоплено. Що через безпекову ситуацію ремонт неможливо провести швидко.
Ми звикли сприймати інформацію як щось другорядне — просто фон, просто сервіс. Але на прифронтових та окупованих територіях це не фон. Це відчуття зв’язку. Відчуття, що Україна все ще тут.
І коли замість звичних голосів люди чують російську пропаганду, це сприймається тривожно майже на фізичному рівні.
Тому люди телефонують не лише спитати, що сталося із передавачем. Вони телефонують перевірити: «Ви тут? Ви ще мовите? Нас не відрізали?».
«Колективний полон» – це не лише про фізичну окупацію території. Це про стан, у якому люди роками живуть між страхом, мовчанням і вимушеним пристосуванням. Це про життя, де навіть пам’ять стає небезпечною. І найстрашніше, що це відбувається повільно, буденно, майже непомітно для тих, хто живе далеко від лінії розмежування.
За останні роки українські медіа, які продовжують працювати для окупованих та прифронтових територій, фактично стали єдиною ниткою зв’язку між людьми в окупації та вільною Україною.
Одне з таких медіа – Громадське радіо, яке ще з 2014 року системно працює для Донеччини, Луганщини, півдня України та прифронтових територій. Наша місія у час повномасштабної війни — підтримувати зв’язок із людьми, яких Росія намагається інформаційно ізолювати.
І ворог прекрасно розуміє силу цього зв’язку. Саме тому знищення українського мовлення стало однією із перших цілей окупації. Від початку повномасштабного вторгнення російські війська захопили або знищили дев’ять передавачів Громадського радіо на прифронтових та окупованих територіях:у Маріуполі, Лисичанську, Волновасі, Старобільську, Біловодську та інших містах.
Але навіть там, де сигнал слабшає, залишається потреба бути почутими.
Саме тому сьогодні настільки важливими стають такі проєкти, як «Наші: на одній хвилі». Це програма, яка двічі на тиждень виходить на Громадському радіо саме для людей в окупації. Для тих, хто продовжує нас чути.
Ведучі Тетяна Курманова та Валентина Троян, які й самі мають досвід переселення, спокійно й без зайвих оцінок розповідають про наслідки обстрілів, роботу лікарень, шкіл та університетів, соціальні виплати, пенсії, документи, можливості виїзду та отримання допомоги.
І таким чином люди в окупації розуміють — до них звертаються. Про них пам’ятають.
Бо окупація – це не лише про танки та прапори. Це про повільну зміну повсякденності, у якій людина поступово звикає мовчати, уникати певних слів, боятись зайвих запитань. Коли будь-який прояв інакшості стає ризиком, а насильство — буденністю, людині критично важливо чути, що вона не сама.
- Ще одна з найбільших пасток російської окупації – змусити людей відчути провину за власне виживання.
Багато хто роками живе зі страхом, що після деокупації їм доведеться виправдовуватись за те, що вони не змогли виїхати, працювали, мовчали чи просто намагалися вижити.
Тому українському суспільству вже зараз важливо вчитися говорити про окупацію без зверхності та моральних вироків.
Після деокупації ми зіткнемося не лише зі зруйнованими містами. Ми зіткнемося з мільйонами людей, які роками жили під тиском страху, пропаганди та постійної небезпеки.
Їм потрібне буде не лише відновлення інфраструктури. Їм потрібне буде повернення довіри та відчуття нормальності. І тут роль незалежних медіа, громадських активістів, правозахисників та держави буде критичною.
Бо поки люди на окупованих територіях шукають український сигнал серед шуму й російських частот – зв’язок ще не втрачений.
Вікторія Єрмолаєва, головна редакторка Громадського радіо
- Не лише почути думки Вікторії Єрмолаєвої, а й інші голоси можна буде на XIV Книжковому Арсеналі — у межах панельної дискусії «Колективний полон — життя в окупації». П’ятниця, 29 травня, 12:30–14:00. Головна сцена. Громадське радіо — інформаційний партнер Книжкового Арсеналу, який відбудеться в Києві з 28 по 31 травня.