Цей незручний шлях до суб’єктності в історії України  

Покоління зумерів, мабуть, уже й не пам’ятає того, що ще зовсім недавно Голлівуд замальовував Україну переважно як територію, куди герой їхав по зброю, звідки насувалася загроза Чорнобиля або приїздила нянька для дітей першого світу (невідомо, чого варто було боятися більше). Сам же сюжет відбувався де-інде.

Нині дедалі частіше весь фільм відбувається на нашій землі. І ця нібито дрібна культурна деталь дуже точно фіксує величезну зміну: Україна перестає бути декорацією чужої історії.

Несправедлива периферія

Україна є ключовою територією для російського імперського мислення. Наш кровожерливий сусід історично прагне буферного простору між собою і Заходом. Тому війна 2014-2026 не є локальним конфліктом, а точкою зіткнення двох парадигм безпеки. Для Росії безпека — це контроль над сусідами. Для Європи — неможливість такого контролю.

Якщо Україна вистоїть (саме так — якщо), трансформується не лише майбутнє України. Змінюється конфігурація безпеки всього континенту. Центрально-Східна Європа, і зокрема, Польща, Румунія, Балтійські країни і загалом Чорноморський регіон набувають нової ваги. Майбутнє Європи більше не визначається лише в Берліні, Парижі чи Брюсселі, а дедалі більше формується на східному фланзі. Україна ж вибуває з периферійної зони, стає геополітичним фронтиром та прописується у прем’єр-лізі країн, що пишуть європейський вимір світової історії.

І якби наша мова мала граматичний тяглий час, попередній абзац варто було б написати саме ним – як незавершений процес, що триває прямо зараз. Росія все ще бачить нас простором її амбіцій та суб’єктом її владарювання. Ми все ще не усвідомлюємо, що вийти з периферії – означає присвоїти собі право на авторство власної історії.

Але авторство — незручна річ. Воно змушує чесно визнати не лише: «з нами це зробили», а іноді й: «ми теж допомогли цьому статися».

І для нас це одна з найболючіших частин деколонізації.

Таке болюче авторство історії

Одна з найскладніших задач української деколонізації — визнати, що міф про «європейське, християнське обличчя» Російської імперії не був московським винаходом.

Значну частину інтелектуальної, богословської, освітньої і легітимаційної рамки для цього проєкту дали київські інтелектуали барокової доби — люди києво-могилянського кола, церковні діячі, книжники, богослови й дійсні автори імперських історичних схем. Теофан Прокопович, Інокентій Ґізель та інші особистості були частиною великого процесу, через який Московія отримувала мову, освіту, церковну ієрархію, історичну глибину і претензію на європейське, християнське обличчя.

Для наших еліт це виглядало як прагматичний геополітичний хід: знайти сильного православного союзника, щоб уникнути війни на кілька одночасних фронтів проти Речі Посполитої та Османського світу, і водночас «окультурити» Московію, навчити її читати й писати, ввести її в ширший християнський і європейський контекст.

Але історична іронія їхнього «винаходу» полягала у тому, що оформлений за участі наших інтелектуалів міф був привласнений Москвою і використаний проти самої України. Тому нинішня деколонізація — це не лише сказати: «Росія вкрала нашу історію». Це ще й чесно подивитися, як наші власні еліти в певний момент допомогли створити той міф, який потім став зброєю імперії проти нас самих.

І саме тому наступна фундаментальна теза звучить так: Московія не є природною спадкоємицею Києва. Її претензія на столичну спадщину — це не історична очевидність, а політична конструкція, створена для легітимації імперії. Створена, в тому числі, і нами.

Росія досі годує світ історіями, які були написані або оформлені в київському інтелектуальному середовищі XVII століття. Сама вона не створила жодного нового легітимаційного міфу, який міг би чесно пояснити її місце в Європі. Століттями ексМосковія живе з привласненої київської спадщини, присвоєних імені Русі й християнської історії. І одне зі світоглядних завдань України — розірвати цей зв’язок в очах світу.

На жаль, впродовж нашої подальшої історії ключові українські діячі не сильно дбали про державобудівництво й любили загравати з Москвою. Росія за цю співпрацю рясно відплатила геноцидом, Голодомором та війнами. Але факт того, що Україна є багаторічною жертвою північного сусіда, буде неповним без усвідомлення, що впродовж століть українські еліти не раз ухвалювали рішення, які посилювали державу, що згодом нищила Україну.

Це дійсно незручний висновок. Роль історичної жертви — доволі звичне для нас позиціонування. Але повернення собі авторства – не лише своєї історії, але й власної долі – без нього навряд чи можливе. Саме тут проходить межа між пам’яттю жертви і мисленням суб’єкта.

Жертва питає: що вони з нами зробили? Суб’єкт додає друге питання: які наші рішення дозволили цьому статися — і що ми зробимо, щоб це більше не повторилося?

Росія без Києва

«Повернути Київську Русь Україні» означає не лише знову контролювати територію чи символ. Це передусім про те, щоби забрати в імперії її головний міф про себе.

Російська імперія ґрунтується не лише на армії, нафті й репресіях. Вона тримається на викраденій історичній глибині. Тому Україна має не лише переписати власну історію для себе. Наша держава повинна допомогти світові переписати історію Росії — без імперського самозвеличення, київського спадку як прикриття і міфу про «тисячолітню державність від Києва до Росії».

І ні, це не нова пропаганда з прицілом на росіян. Йдеться про те, щоб повернути Московію до її реальних історичних, географічних і культурних координат. Стиснути її до її справжнього розміру — не лише територіального, а символічного. Забрати крадену глибину. Показати, що це карлик, який сів на плечі інших народів.

А наше внутрішньоукраїнське завдання — остаточно розірвати з імперією. Це станеться лише тоді, коли ми визнаємо все, що Росія з нами зробила, але перестанемо дозволяти їй бути головним поясненням наших поразок.

---