Ветерани як «декоративний елемент» профільного міністерства

Державна ветеранська політика повинна давати людині відчуття послідовності й опори, а не створювати нову невизначеність.

Офіційно одним із ключових завдань Міністерства у справах ветеранів визначається підтримка людини на всіх етапах повноцінного повернення до цивільного життя.

Але як будувати таку систему, якщо її очолює людина, яка не має належного досвіду роботи з ветеранською спільнотою, не розуміє її внутрішніх процесів і дивиться на ветеранів крізь набір поширених стереотипів?

Політика «рівний — рівному» не створюється наказом

Підхід «рівний — рівному» працює не тому, що хтось додав цю фразу до презентації чи державної програми. Він працює виключно завдяки довірі та схожому досвіду. 

Ветеран частіше відкриється людині, яка розуміє досвід служби не лише з аналітичної записки. Яка знає, що повернення до цивільного життя не відбувається в день звільнення зі служби, що разом із формою людина не знімає бойовий досвід, втрати, відповідальність за побратимів і звичку постійно оцінювати ризики. 

Це не означає, що кожен працівник міністерства обов’язково повинен бути ветераном. Але керівник відомства має розуміти спільноту, поважати її суб’єктність і створювати умови, у яких ветерани впливають на рішення, а не лише присутні на заходах для фотографій.

Інакше цей підхід ризикує перетворитися на декоративний елемент. 

Не можна будувати політику довіри, не довіряючи самим ветеранам. Не можна говорити про їхнє лідерство, але не допускати їх до реального управління. Не можна створювати програми повернення до цивільного життя, не слухаючи людей, які цей шлях уже проходили і проходять нині. 

«Нічого для ветеранів без ветеранів» — не просто красиве гасло

Цей принцип означає, що ветерани повинні бути не лише отримувачами послуг. Вони мають брати участь у визначенні проблем, створенні рішень, оцінюванні програм і формуванні державної політики. 

Але що відбувається, коли рішення про майбутнє ветеранської політики ухвалюють без реальної участі ветеранської спільноти?

Держава надсилає дуже простий сигнал: ваш досвід важливий, поки він зручний для публічної комунікації. Але коли йдеться про владу, відповідальність і право визначати напрямок розвитку системи — рішення ухвалюватимуть інші.

Протягом багатьох років громадський сектор, міжнародні партнери та сама держава вкладали ресурси в розвиток ветеранського лідерства. Ветеранів навчали державному управлінню, адвокації, місцевому самоврядуванню, дипломатії та роботі з органами влади. Їм говорили: «Ваш досвід потрібен державі».

А потім у момент ухвалення ключових кадрових рішень виявляється, що цього досвіду нібито недостатньо. Який висновок із цього має зробити ветеран?

Що система знову використала його досвід, але не готова ділитися повноваженнями.

Довіра до держави також є частиною адаптації

Реінтеграція ветеранів починається з довіри. З відчуття, що держава розуміє потреби ветеранів, має послідовний план і здатна забезпечити зрозумілі правила повернення до цивільного життя.

За даними дослідження IREX, понад 60% ветеранів стикаються з труднощами під час цього переходу. Тому передбачуваність державної політики — це вже не лише питання ефективного управління. Це важлива складова психологічної безпеки людини, яка повертається з війни.

Саме на цьому етапі держава може допомогти ветерану відновити відчуття опори або, навпаки, знову його зруйнувати. Коли керівництво профільного міністерства змінюється без публічного аналізу попередньої роботи, пояснення причин і чіткого бачення подальшої політики, виникає закономірне запитання: чи існує довгострокова система підтримки ветеранів, чи вона щоразу залежить від чергового політичного рішення?

Призначення людини без належного досвіду у ветеранській політиці та без довіри ветеранської спільноти — це не просто кадрова перестановка. 

Відновлення починається не з пільг

Ми звикли вимірювати державну підтримку ветеранів кількістю пільг, виплат чи програм. Але це лише інструменти, а не мета ветеранської політики.

Дослідження IREX показують, що після повернення ветеранам потрібні не стільки послуги, скільки визначеність щодо майбутнього, визнання їхнього військового досвіду та повага до служби. Ветеран у такій системі є не пасивним отримувачем допомоги, а повноцінним учасником суспільного та державного життя.

Саме тому особливо суперечливими виглядають попередні висловлювання нового міністра у справах ветеранів Віталія Кіма. Ще до призначення він публічно закликав військовослужбовців не йти в політику та називав їхню масову участь у ній недоцільною. Аргументуючи свою позицію, Кім протиставляв військових «інтелектуальним керівникам та депутатам», які нібито здатні функціонувати не «однобоко». Хоча він окремо зазначив, що не виступає проти присутності військових у політиці взагалі.

Проте саме така риторика відтворює поширений стереотип: людина з бойовим досвідом начебто має обмежену здатність до комплексного управління та повинна бути представлена лише у визначених кимось межах.

Це прямо суперечить переходу від політики пільг до політики можливостей. Неможливо одночасно говорити про ветеранське лідерство та ставити під сумнів спроможність ветеранів працювати в державному управлінні й політиці. Не можна закликати суспільство відмовитися від уявлень про ветерана як нестабільного, конфліктного чи нездатного до складних рішень, якщо подібні узагальнення транслює керівник профільного міністерства.

Коли ж очільник Мінветеранів відтворює стереотипи, які роками намагалися подолати ветеранська спільнота, громадський сектор і міжнародні партнери, це не просто невдала комунікація. Це ризик повернення всієї державної політики до моделі, у якій ветеранів підтримують лише доти, доки вони не претендують на реальний вплив.

Держава не може вимагати довіри, не демонструючи її

Ветеранська політика — це відповідь держави на просте питання: «Ким вона бачить людей, які її захищали?».

Об’єктами опіки? Зручним символом? Електоральною групою? Чи повноцінними громадянами, які мають право впливати на майбутнє країни?

Принцип «нічого для ветеранів без ветеранів» має починатися не з круглих столів, а з реальної участі у владі. Підхід «рівний — рівному» має починатися не з назви проєкту, а з довіри до досвіду ветеранів.

 

---