Від «світової закуліси» до рептилоїдів: як антисемітизм ховається за конспірологією

У сучасній політичній психології антисемітизм визначають не просто як ненависть чи упередження проти людей єврейського походження. Його розглядають як ідеологічний інструмент, що створює образ так званого абсолютного ворога. Цей образ допомагає авторитарній владі встановлювати тоталітаризм і легітимізувати саму себе.

Однією з основоположниць цього підходу є Ханна Арендт. У своїй праці «Витоки тоталітаризму» вона наголошує, що антисемітизм виник значно раніше за нацистську ідеологію, а нацисти лише використали його для захоплення влади.

Арендт зазначає, що природної ненависті між людьми за етнічною чи культурною ознакою не існує, тому антисемітизм є штучно створеним конструктом. Він перетворюється на повноцінну політичну ідеологію тоді, коли влада починає використовувати образ єврея для пояснення будь-яких системних та соціальних проблем.

Саме це відбулося в Німеччині після Першої світової війни, коли країна потерпала від економічної розрухи, гіперінфляції та масового суспільного розчарування. Для Гітлера використання образу єврея стало прагматичним політологічним ходом задля підвищення власної популярності та мобілізації виборців. Звинувачення євреїв у поразці у війні було позбавлене будь-якої логіки, але виявилося надзвичайно ефективним інструментом боротьби за владу.

Другим мислителем, який звертав увагу на зв’язок антисемітизму з політикою та встановленням авторитарної влади, був Теодор Адорно. У праці «Діалектика просвітництва», написаній спільно з Максом Горкгаймером, він досліджував антисемітизм як специфічну форму свідомості. Дослідники стверджували, що антисемітизм є способом мислення, характерним для авторитарних режимів, де євреїв використовують як символ усього чужого. При цьому факти чи докази не мають значення, адже концепція «змови» виконує насамперед психологічну функцію.

Пізніше Адорно пов’язав антисемітизм із поняттям «авторитарної особистості». Цю концепцію раніше вивів Еріх Фромм у праці «Втеча від свободи», описуючи, як тоталітарний правитель створює атмосферу хаосу та загрози. У такій ситуації відсутні чіткі правила, а лояльність чи любов до фюрера більше не гарантують безпеку. Зазнаючи постійного страху, людина відмовляється від власної гідності та особистості, щоб злитися з ідеологією вождя за принципом «бути як свій, а не як чужий».

У цей момент антисемітизм стає маркером для розрізнення «своїх» та «чужих». Наприклад, формулу «істинний арієць — це той, хто не є євреєм» використовували для того, щоб підпорядкувати маси вождю. Головна мета полягала не в самих євреях, а в тому, щоб позбавити суспільство здатності критично мислити й ставити запитання про дійсні мотиви та напрямок дій лідера.

Французький філософ Жан-Поль Сартр у своїй книзі «Антисеміт і єврей» сформулював відому тезу про те, що саме антисемітизм створює єврея. Він наголошував, що узагальнений образ єврея як універсальної загрози є суто штучним конструктом у свідомості антисеміта.

І, до речі, це виразно помітно у різноманітних шаржах, карикатурах та літературі, де євреїв навіть наділяють певними специфічними рисами обличчя та антропологічними особливостями, ніби вони чимось принципово відрізняються.

На думку Жана-Поля Сартра, образ єврея є суто політичною конструкцією. Антисеміту необхідний ворог. Для людини, яка має власні страхи, обмеження та невдачі, цей образ стає зручним способом пояснити, чому вона опинилася в такому становищі і як дійшла до подібного життя. Саме тому тоталітарним та авторитарним режимам чи лідерам так легко залучати подібних людей до лав своїх прибічників, просто апелюючи до антисемітизму. Людина з антисемітськими поглядами завжди внутрішньо вважає себе тією, кому з певних причин щось не вдалося, і тут їй одразу дають готову відповідь: у всьому винні євреї. За переконанням Сартра, це означає, що антисеміт самостійно створює власного «єврея» та наділяє його демонічними рисами.

Дослідники Роберт Файн та Філіп Спенсер у своїх працях вивчали поєднання антисемітизму з лівими ідеологіями. Вони демонструють, що це явище існує у найрізноманітніших політичних напрямах, зокрема в ультраправих, де воно традиційно присутнє.

Проте сучасні дослідження показують цікаву трансформацію: якщо ультраправі ідеології часом виступають чи не найбільшими поборниками проти антисемітизму, то ліві та центристські ідеології, навпаки, дедалі більше просочуються антисемітськими настроями. На думку Файна та Спенсера, антисемітська основа завжди була притаманна ультраправим, ультралівим, націоналістичним, а також імперським ідеологіям.

Спільною рисою для всього цього спектра є те, що крайні ідеологічні полюси — ультраліві, ультраправі, імперіалісти та націоналісти — виявляються об’єднаними саме антисемітизмом. Це виглядає парадоксально, адже йдеться про ідеологічних антагоністів. Тим не менш, ці радикалізовані групи, будучи абсолютно різними за переконаннями, знаходять спільну мову в переконанні, ніби існує якась прихована єврейська сила, що керує світом.

Історикиня Дебора Ліпштадт, яка досліджувала Голокост, визначає антисемітизм як конспірологічну систему пояснення світу.

У цьому й полягає проблема сучасної культурології: коли антисемітизм стає частиною культурного поля, люди, які до нього приєднуються, поступово стають вразливими до будь-яких теорій змови. При цьому самі євреї у таких теоріях згодом можуть бути навіть ні до чого — це може бути і віра у рептилоїдів, які нібито керують світом. Адже для конспіролога немає суттєвої різниці, яка саме таємна сила стоїть у керма — рептилоїди чи «євреї-масони». Основою цієї конспірології є саме антисемітська матриця мислення, і люди, які потрапляють у це культурне поле, стають готовими повірити у будь-що.

Дебора Ліпштадт зазначала, що сучасний антисемітизм часто не говорить про євреїв прямо.

Натомість використовують образ «глобалістів», «світового уряду» (без уточнення його складу), «міфічних банкірів», «фінансистів» чи «світової закуліси». Зовні ніхто не згадує євреїв, але всі подібні теорії змов навколо всесилля тіньових еліт фактично є прихованим антисемітизмом.

Саме тому антисемітизм так легко адаптується до будь-яких нових політичних контекстів. Через це навіть ті люди, які свідомо цураються антисемітизму й вважають його архаїзмом, часто не помічають, як самі починають розповсюджувати антисемітські тези.

У підсумку це призводить до дуже негативних наслідків для держави. І найголовніше — це має прямий зв’язок із російсько-українською війною.

Усі ці приховані апеляції до тіньових змов та міфічних банкірів активно застосовує російська пропаганда. У своїх наративах щодо України вони використовують саме таку антисемітську структуру мислення, розповідаючи про «глобальні еліти, які стравили слов’ян», «світовий уряд» та «англосаксів».

Понад те, дослідження Європейської комісії щодо пропаганди в Росії та Білорусі свідчать, що антисемітська пропаганда активно присутня у російському контексті війни проти України. Зокрема, єврейським походженням українського президента Володимира Зеленського вони намагаються виправдати власну «боротьбу з нацизмом». Логічний зв’язок тут відсутній, проте факт наявності президента-єврея використовують як маніпулятивне твердження, ніби сама Росія не є антисемітською, а натомість веде боротьбу з «українцями-нацистами».

У Білорусі також поширюються ці теми. Дослідники Пьотр Осколков (який вивчає праві російські спільноти) та Леон Гершкович (який досліджує пропаганду) у своїх працях зазначають: якщо в російському дискурсі виправдання війни проти України міститься чимало антисемітських конструкцій, то для Білорусі це раніше не було притаманно. Проте зараз такі конструкти починають активно поширюватися і там як складова частина російської пропаганди та російського бачення війни.

Таким чином, на думку дослідників, спроби самовиправдання путінського режиму за розв’язану проти українців війну в результаті призводять до зростання рівня антисемітизму в самій Росії та в Білорусі.

---

Зміст цього блогу є виключною відповідальністю Лариси Волошиної і не обов’язково відображає позицію Громадського радіо. Громадське радіо не несе відповідальності за думки, ідеї і погляди, висловлені авторкою.