Як принцип «нейтральності» блокує психологічну підтримку військових в Україні

Гуманітарні організації люблять слово «нейтральність». Міжнародні донори — ще більше. Саме під цим словом сьогодні пояснюють, чому значна частина фінансування не може йти на психологічну підтримку українських військових.

Тому що військові — це «сторона конфлікту». І вже тут є обман, тому що ми всі є «стороною конфлікту»: військові, що захищають від агресії, цивільні, що працюють на військо. Розподільники гуманітарної допомоги кажуть нам, що вона має залишатися «поза політикою». Це звучить логічно — якщо не дивитись на реальність.

Принцип нейтральності виник не вчора. Його витоки — у середині ХІХ століття, після битви при Сольферіно, коли Анрі Дюнан сформулював ідею допомоги пораненим незалежно від того, на чиєму вони боці. Саме з цього народився Міжнародний комітет Червоного Хреста і перші Женевські конвенції.

Це була революційна ідея для свого часу: поставити життя вище за політику. Але вона працювала в іншому типі світу — де сторони війни хоча б формально визнавали правила. Правда ж це дуже далеко від реальності сьогодення?

Проблема в тому, що сам гуманітарний сектор це розуміє вже давно. Протягом останніх десятиліть принцип нейтральності системно критикується: правозахисниками, феміністичними дослідниками, локальними гуманітарними організаціями в зонах конфліктів.

У відповідь самі гуманітарні інституції визнають, що принципи «під тиском» і викликають дедалі більше сумнівів у сучасних війнах.

Більше того — саме війна в Україні знову відкрила цю дискусію на глобальному рівні. Тобто це не нова претензія. Це дискусія, яка триває роками.

І попри це — у критичний момент система обирає найпростішу відповідь. Нейтральність. Бо вона безпечна: інституційно (бо зміни це про відповідальність і вихід з зони комфорту), репутаційно (бо де є ресурси там є політичні ігри і є відповідно ризики), донорськи (нас можуть перестати фінансувати хоч і на малоефективні речі, але стало).

Це особливо видно на прикладі фінансування психічного здоров’я. Із одного боку, міжнародні донори визнають: потреба у психологічній допомозі в Україні зросла у рази, і більше того критично необхідна. З іншого — значна частина цих програм принципово не включає військових.

Але в українському контексті це розділення не працює. Українське військо — це не ізольована професійна група. Це мобілізовані цивільні, добровольці, що також не обирали шлях військової кар’єри. Ігноруючи їх, система ігнорує частину суспільства, без якої це суспільство не виживе.

За дуже приблизними оцінками (з тенденцією до зменшення) міжнародних і українських експертів:

• до 20–30% військових мають симптоми ПТСР, як приблизно 20% цивільного населення,
• до половини — стикаються з психічним виснаженням
• потреба у психічному здоров’ї в країні зросла щонайменше у 2–3 рази, і це я вам можу підтвердити з нашого досвіду.

І це означає не просто індивідуальні страждання.

Це означає:

• зниження боєздатності
• зростання помилок і втрат
• майбутню хвилю проблем з психічними розладами, яку ми можемо не стягнути.

І тут виникає головне питання. Якщо гуманітарна система вже роками знає, що нейтральність має обмеження, то чому саме в момент очевидної агресії вона продовжує діяти так, ніби цих обмежень не існує?

Бо нейтральність у такій війні — це не відсутність позиції. Це вибір не називати речі своїми іменами.

І це рішення має ціну. І як не дивно ця ціна буде значно дорожчою і з фінансової точки зору в майбутньому, бо потім нам треба буде в рази і рази більше ресурсів, долаючи наслідки хронічних станів.

Гуманітарні принципи створювались для того, щоб зменшувати страждання. Але вони не були створені для того, щоб ігнорувати тих, від кого залежить саме існування цілої нації. Бо без мобілізації Україна не виживе. А без підтримки військовослужбовців в дуже різних сферах — не витримає довго. І, можливо, головна проблема сьогодні не в тому, що гуманітарна система не знає, як діяти. А в тому, що вона знає — але не готова вийти за межі власного комфорту.

 

---