Як світ відповідає на нову ескалацію між США та Іраном

Кінець лютого 2026 року ознаменувався різким загостренням відносин між США та Іраном, яке швидко переросло у кризу з потенційно далекосяжними міжнародними наслідками.
Масована серія ударів по іранській інфраструктурі та повідомлення про загибель Верховного лідера Алі Хаменеї стали найбільшим потрясінням для політичної системи Ісламської Республіки з часу революції 1979 року.

Реакції міжнародних акторів на ці події стали своєрідним тестом для сучасної системи міжнародних відносин.

Одні держави закликали до стриманості та дипломатичного врегулювання, інші демонстрували обережну підтримку. У цьому контексті аналіз позицій різних країн дає можливість оцінити поточну конфігурацію міжнародної підтримки, а також виявити глибші процеси трансформації безпекової архітектури та союзницьких відносин у сучасному світі.

Показовою є реакція Європи на воєнні дії, яка не виявилася одностайною, а радше фрагментованою та ситуативною. Наразі європейські держави не готові брати безпосередню участь разом зі США та Ізраїлем, тому їхня стратегія наразі переважно оборонна: захистити власні бази, громадян та інтереси в регіоні, підтримати партнерів у Перській затоці, але не стати повноцінною стороною конфлікту. Натомість Білий дім прямо заявляє, що президент Дональд Трамп розраховує на військову солідарність Європи у війні проти Ірану, особливо в контексті використання авіабаз та логістичних хабів.

На цьому тлі найбільш прихильною до Вашингтона виявилася Велика Британія. Прем’єр-міністр Кір Стармер заявив, що Лондон не брав участі в перших американсько-ізраїльських ударах по Ірану, однак літаки Королівських повітряних сил піднімалися в повітря для перехоплення іранських безпілотників та крилатих ракет над Йорданією, Катаром та Іраком.

Після запиту президента Трампа про використання британських військових баз — Дієго-Гарсія та Фейрфорд — для ударів по іранських об’єктах Стармер спочатку відмовився, однак 1 березня погодився дозволити їх використання для оборонних цілей і безпеки партнерів і регіоні.

Привернуло увагу також запевнення політика залучити українських фахівців для спільної боротьби з іранськими дронами, які атакують країни Перської затоки, на що позитивно відреагував президент України Володимир Зеленський.

Так події на Близькому Сході почали безпосередньо перетинатися з українським безпековим досвідом, передусім у сфері протидії іранським безпілотникам.

У цілому в Києві підкреслили, що уважно стежать за розвитком подій та наголосили на важливості стримування держав, які підтримують міжнародний тероризм і дестабілізують безпеку у світі.

«Зараз бачимо, що події на Близькому Сході та в регіоні Затоки розгортаються дуже стрімко. На жаль, Україна знає, про що йдеться, надто добре. Хоча українці ніколи не загрожували Ірану, але іранський режим сам обрав бути спільником для Путіна і озброював його «Шахедами», причому не тільки самими дронами, але й технологіями», — зазначив Зеленський.

У ніч після заяв Стармера 2 березня іранський дрон-камікадзе влучив у злітно-посадкову смугу бази Акротірі на Кіпрі, спричинивши незначні пошкодження та евакуацію сімей британських військовослужбовців. Оскільки Кіпр є територією ЄС, це стало тривожним сигналом того, що війна вийшла за межі Близького Сходу в її вузькому розумінні і почала безпосередньо торкатися європейського простору. На тлі цього Італія, Греція, Франція та Нідерланди направили військові кораблі до Кіпру. Тобто європейські держави демонструють готовність посилювати оборону і захищати свої об’єкти, навіть якщо не бажають брати участь у наступальних діях.

Зі свого боку, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наголосив на загрозі, яку становить іранський режим, його ядерна програма, а також підкреслив необхідність для Європи бути готовою захищати власні інтереси силою. Така позиція означає помітний розрив із політичною спадщиною епохи Ангели Меркель, коли Берлін робив ставку на дипломатію, економічну взаємозалежність і американську безпекову парасольку.

Мерц уже підтримав курс на масштабне нарощування оборонних витрат: ідеться про сотні мільярдів доларів на модернізацію Бундесверу та доведення видатків на оборону до 3,5% ВВП до 2030 року, з перспективою подальшого зростання.

Водночас риторика Мерца не зводиться до беззастережної підтримки війни. За даними Bloomberg, 6 березня канцлер застеріг США та Ізраїль від «безкінечної війни» проти Ірану, яка може призвести до дестабілізації всієї держави, нової міграційної кризи для Європи та негативних економічних наслідків. Він додав, що Берлін не хотів би «сирійського сценарію» в Ірані і закликав якнайшвидше створити умови для стабілізації країни.

Якщо Німеччина зайняла жорсткішу антиіранську лінію, то Франція намагається поєднати критику операції з активним військовим захистом союзників. Наприклад, президент Еммануель Макрон заявив, що удари США та Ізраїлю по Ірану були здійснені поза межами міжнародного права, тому Франція не може їх схвалити.

Із іншого боку, він поклав основну відповідальність за кризу на сам Іран, вказавши на його ядерну програму, балістичні розробки, підтримку регіональних проксі-сил і репресії проти власного населення. 3 березня президент оголосив про перекидання авіаносця «Шарль де Голль» та кораблів супроводу до Середземного моря, пояснивши це необхідністю захисту французьких інтересів і союзників у регіоні.

Паралельно після атаки на Кіпр Париж направив туди додаткові засоби протиповітряної оборони, а також фрегат «Лангедок». Макрон підтвердив, що на початку конфлікту французькі сили збивали безпілотники «з метою самооборони», захищаючи повітряний простір союзників, з якими Франція має оборонні домовленості, зокрема Катару, Кувейту та ОАЕ.

Особливо критичною виявилася позиція країн Південної Європи. Іспанія зайняла одну з найжорсткіших антивоєнних позицій у ЄС. Прем’єр-міністр Педро Санчес назвав удари порушенням міжнародного права та заборонив використання американськими військовими двох спільних баз в Андалусії для операцій проти Ірану. Така позиція викликала різку реакцію у Вашингтоні й президент Дональд Трамп навіть пригрозив торговельними обмеженнями проти Іспанії.

Подібну обережність демонструвала й Італія, що висловлювала серйозні правові сумніви щодо легітимності військової операції, допускаючи лише оборонну підтримку союзників у регіоні Перської затоки.

На противагу цьому значна частина Східної Європи зайняла значно більш прихильну позицію щодо дій США. Польща та низка інших держав регіону розглядали Іран як довготривалу загрозу міжнародній безпеці.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що Тегеран десятиліттями підтримував міжнародний тероризм і причетний до атак у Європі та на інших континентах:

«У нас був нацизм, у нас був комунізм, а тепер у нас іранський релігійний фундаменталізм», — додав він.

Варто зауважити, що загроза для Європи не обмежується лише військовим виміром. Європейські лідери вказують і на інші ризики: зростання цін на енергоносії, ризик нової міграційної хвилі з Ірану через Туреччину, посилення терористичних загроз і операцій іранських мереж на європейській території, втягування європейських баз та активів у ширшу регіональну ескалацію.

Про це зокрема вже наголосила президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, додавши, що стабільність регіону є критично важливою, а єдиним довгостроковим шляхом врегулювання залишається дипломатія, включно з негайною деескалацією та припиненням іранських ядерних і балістичних програм.

Наразі Європа оцінює низку потенційних наслідків ескалації.

По-перше, системи ППО, боєприпаси та інше військове обладнання, вкрай потрібне Україні, може бути перекинуте на Близький Схід. По-друге, зростання цін на нафту дає Росії додаткові доходи, а отже, посилює її можливості фінансувати війну проти України. По-третє, затяжна війна може ще більше відвернути США від європейського театру безпеки, саме тоді, коли американська роль залишається критично важливою для стримування РФ.

Окремий вимір проблеми — стан відносин між Європою та США. Багато європейців сприймають дії адміністрації Трампа як доказ її непередбачуваності. Для них особливо показово, що масштабна військова операція була розпочата майже без консультацій із союзниками, хоча Вашингтон одночасно очікує доступу до європейських баз в регіоні та ширшої політичної підтримки.

«Під час своєї кампанії 2024 року Дональд Трамп обіцяв уникати нових воєн на Близькому Сході, а разом із віцепрезидентом Джей Ді Венсом різко він критикував попередніх лідерів США за саму можливість конфлікту з Іраном. Водночас стратегія національної безпеки адміністрації, оприлюднена лише кілька місяців тому, також применшувала значення Близького Сходу на користь зосередження на Західній півкулі. Однак тепер ця стратегія виглядає слабким орієнтиром для подальших дій США», — зазначає Майкл Р. Карпентер, провідний аналітик Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS).

Події навколо Ірану також безпосередньо стосуються інтересів найбільших економік світу, зокрема Китаю, який значною мірою залежить від енергетичних ресурсів і торговельних маршрутів Близького Сходу. Пекін виступив із різкою дипломатичною критикою дій США проти Ірану, назвавши атаки «неприйнятними» та закликавши до негайного припинення бойових дій, поваги до територіальної цілісності та безпеки судноплавства через Ормузьку протоку.

Разом із Росією Китай ініціював скликання екстреного засідання Ради Безпеки ООН, а міністр закордонних справ Ван І заявив, що удари по Ірану та спроби зміни режиму суперечать принципам міжнародного права. Додатково китайська влада оголосила про намір направити спеціального посланця на Близький Схід для дипломатичного посередництва.

Попри поширене уявлення про Іран як одного з ключових партнерів Пекіна, їхні відносини мають переважно прагматичний, а не союзницький характер. За даними Центру глобальної енергетичної політики, Китай дійсно залишається важливим покупцем іранської нафти — у 2025 році імпорт становив приблизно 1,38 млн барелів на день, або близько 12% китайського імпорту сирої нафти. Проте китайські економічні та інвестиційні інтереси на Близькому Сході значною мірою пов’язані з країнами Перської затоки, зокрема Саудівською Аравією та ОАЕ.

Це пояснює, чому Китай традиційно уникає військових зобов’язань і не пропонує партнерам гарантій безпеки, навіть попри стратегічні угоди на кшталт 25-річного партнерства з Іраном, підписаного у 2021 році.

Водночас Пекін уважно стежить за розгортанням американських військових сил у регіоні, використовуючи супутникову та іншу розвідувальну інфраструктуру для моніторингу ситуації. Головною метою при цьому є не втручання у бойові дії, а накопичення інформації для довгострокового стратегічного планування. Для Китаю ключовим залишається збереження гнучкості у відносинах з усіма сторонами конфлікту, що дозволяє захищати свої економічні інтереси на Близькому Сході, не беручи на себе роль гаранта безпеки і не вступаючи у пряму конфронтацію із Вашингтоном.

«Виважена реакція Китаю зрештою підкреслює як його обмежений вплив на американські військові дії, так і більш транзакційний — та крихкий — характер його дипломатичних партнерств. Китай не є ні покровителем Ірану, ні пасивним спостерігачем; він обережний опортуніст», — наголошує Джон Калабрезе, старший науковий співробітник Інституту Близького Сходу.

Отже, реакція Європи на ескалацію актуалізувала питання її реальної стратегічної автономії. Попри зростання оборонних витрат, нові пакети допомоги Україні та спроби диверсифікації енергетики і торгівлі, у питаннях близькосхідної війни ЄС усе ще не має єдиної зовнішньополітичної позиції. Національні інтереси держав та різне ставлення до трансатлантичного партнерства призводять до фрагментованої реакції. У результаті більшість європейських урядів уникає прямої участі, підтримує дипломатичні ініціативи та водночас не вступає у відкриту конфронтацію зі США.

Водночас сама ескалація на Близькому Сході демонструє ширшу тенденцію у світовій політиці – обережний прагматизм серед великих держав. Китай, наприклад, засуджує удари США та Ізраїлю по Ірану на дипломатичному рівні, але уникає кроків, які могли б втягнути його у конфлікт, прагнучи мінімізувати ризики та захистити власні стратегічні інтереси.

---