![У Росії прорвало греблю, у зоні підтоплення є люди — ЗМІ](/_next/image?url=https%3A%2F%2Fstatic.hromadske.radio%2F2024%2F07%2Fdanube-river-7522608_1280-450x290.webp&w=1366&q=75)
Переселенці з Ялти знищують мовні бар’єри та відкривають власну справу
Як узяти себе в руки та розпочати нове життя на новому місці, розповідає Ольга Анісімова – переселенка з Ялти
Життя переселенців у Львові. Як сім’я з чотирма дітьми змогла знайти житло, отримати матеріальну допомогу, пристосуватися до життя у Львові, знищити мовні бар’єри та відкрити власну справу. Як узяти себе в руки та розпочати нове життя на новому місці, розповідає Ольга Анісімова – переселенка з Ялти.
– Олю, розкажіть, будь ласка, коли Ви вирішили, що потрібно покинути територію Криму і переїхати на материкову Україну?
– Майже одразу після “референдуму”. До “референдуму” це був такий собі протест усередині, усе було дуже складно психологічно. А опісля було однозначно вирішено, що ми їдемо.
– Чому Ви вирішили переїхати саме до Львова?
– Шукали місто, де буде дітям добре. Це мало бути не село і не якесь маленьке містечко, а місто з якимись секціями, університетами, з можливістю розвиватися дітям. Спершу думали, що це буде Київ, і так налаштовувалися на Київ. Але потім якось на думку прийшов Львів, і ми зрозуміли, що він більш затишний. Київ – більше індустріальне місто, а Львів затишний, і всі ті самі можливості: секції, університети, – тобто все те, що ми шукали.
– Ви приїхали до Львова. Що ви робили, куди йшли, до кого зверталися? Вам допомагала місцева влада чи, можливо, якісь громадські організації?
– По-перше, ми одразу стали на облік. Держава мусить знати, скільки є переселенців. Ми одразу стали в соцзахист на облік, щоби про нас знали, що ми такі є.
Держава допомагає також: дитячі гроші я отримую. Також ми малозабезпечена родина. Це все нам виплачують без питань. Також нам допомогли оформити пільги на комунальні платежі. Ми, звичайно, розуміємо, що в державі війна і найперше потребують ті люди, які зараз там, на сході. Але те, що може, держава реально робить. Зазвичай адресну допомогу для переселенців нам також виплачують.
– Як вам удалося знайти житло? Хтось допомагав чи ви робили це самостійно?
– Дуже складно. Ми самостійно шукали житло. На ту суму, на яку ми розраховували, майже нічого не було. Ми шукали хоча б двокімнатну квартиру, бо з чотирма дітьми в однокімнатну – ніяк. У Львові нам пропонували лише однокімнатні. І то, як чули, що в нас четверо дітей, не кожна хазяйка хотіла нас брати. Знайшли в Дублянах. Нас дуже все влаштовує: 2 км від Львова – це є ніщо! Дітям там дуже затишно. Школа, садочок – усе близько.
– Чи важко було вам адаптуватися до життя у Львові і дітям в новому колективі?
– Не важко. Це була приємна несподіванка. Ми просто «на ура» сприйняли все те, що тут відбувається, усі ці традиції. Мої діти їхали – вони реально боялися. Старші їхати боялися, вони були залякані. Знаєте, ці всі жахи про «бандер», «правосєків».
Старший – уже підліток. У нього є своя думка. Він надивився «Russia TV» і був налаштований. Сказав: «Я поїду, але до 14 років. Потім я повертаюся, отримую російський паспорт і залишаюся з бабусею». Ми сказали: «Добре, у тебе буде півтора року (тоді йому було дванадцять з половиною), щоби розібратися». Дитині вистачило тиждень, і він за тиждень попросив вишиванку. Другий за ним теж. Ми зрозуміли, що вони дуже легко адаптуються. Вони побачили, що до них добре ставляться, їх добре сприйняли в колективі, немає ніяких перешкод. Українська мова – так, вони вивчали в школі, тому було нескладно. Спочатку шукали російськомовну школу або клас. Тільки! А в Дублянах немає іншої, тільки така.
Ми дуже добре сприйняли все те, що тут відбувається, який тут День Незалежності. У Ялті такого і близько не було! Тобто це свято, це дійсно для людей свято. І взагалі ставлення до Церкви, ставлення однієї релігії до іншої, як усе толерантно. У Криму дуже складно. Там переважно всі православні. І якщо ти не православний – ти вже не такий, ти сектант чи щось інше. І все це дуже показово. Тут усе інакше, і нам це дуже подобається.
– Ви між собою спілкуєтеся українською?
– Чоловік російською. У мене був період, коли я спілкувалася лише українською. І вдома, і на зустрічах переселенців, де всі розмовляли російською. У мене було таке несприйняття Росії і всього російського, що я навіть мову свою рідну не хотіла визнавати. Зараз удома я і такою, і такою спілкуюся. До старших дітей звертаюся українською, вони відповідають російською, хоча в школі спілкуються українською. А молодший, що в садочку, відповідає українською. Так щебете гарно! Він же не знав української взагалі, у садочку її не вивчають. А він дуже швидко все засвоїв!
– Як було з роботою? Важко було щось знайти? Ви працюєте зараз чи лише доглядаєте за дітьми?
– Як я їхала сюди, то вже знала, що тут є родинний центр «Мацьопа». Моя ялтинська приятелька познайомилася з його власницею десь у горах, на Кавказі. І як вона почула, що я їду,сказала: «У мене знайома у Львові – власниця дитячого центру. Ти ж психолог за освітою. Давай, я зателефоную». Подзвонили, власниця сказала, щоб я приходила. Мене взяли на роботу. Проте моя молодша донька настільки хворіла, що ми 5 разів за 5 місяців у лікарні лежали. Ну і яка може бути робота? Там і гнучкий графік,і дуже гарний колектив – усе влаштовує! Але я розумію, що мушу бути тут – з дитиною. І діти стільки всього потребують…
Я розуміла, що мені треба чимось зайнятися вдома. І мені спало на думку займатися виготовленням сирів.
– Скажіть, будь ласка, як Ваше хобі, захоплення вдалося реалізувати в бізнес?
– Бізнесом це поки не можна назвати. Ми тільки-тільки все розпочинаємо. Поки це на домашньому рівні. У Ялті я це робила для себе – досвід був. Якихось великих вкладів там не треба. Я зрозуміла, що я можу це робити.
Ми пройшли такі навчання для переселенців по відкриттю власного бізнесу. Ми розглядали бізнес-плани різних проектів і взяли за проект оцю сироварню. Я зрозуміла, що в мене майже все є. Для міні-сироварні ресурси є! Поки що – ніяких документів, поки все тільки починається. Але в планах – відкриття невеликої сироварні. Я планую претендувати на грант, який ось-ось має відкрити ООН, на відкриття власного бізнесу. Ти мусиш щось виробляти. Я саме виробляю. Думаю, у мене всі шанси його отримати і відкрити свою міні-сироварню.
– Як відбувається процес комунікації? Як Ви дізнаєтеся про тренінги, навчання, гранти, програми для переселенців. Людина приїжджає до Львова. Куди їй іти? Вона нічого не знає.
– Громадські організації. Ми зареєстровані в громадському русі «Кримська хвиля». Фейсбук. Тільки так. Спершу зареєструватися в соцзахисті, вони вже підкажуть. Є громадська організація «Жіночі перспективи». Вони нам також дуже допомогли. Ми писали запит, чого нам не вистачає – одяг, ковдри і т. д. – вони мають контакти з Німеччиною і якось допомагають. І вони казали, що як буде відкритий якийсь грант, то обов’язково зателефонують.
– Чоловік Ваш працює? Йому вдалося знайти роботу?
– Він зі мною! Він не любив готувати, але йому так сподобалося виготовляти сири! Ми втомлюємося, ми лягаємо о 2-й–3-й годині. Але я знову встаю – і в мене є сили діяти, працювати!
– Ви якось реалізовуєте свою продукцію? Маєте клієнтів?
Так. Фейсбук. Я не очікувала, що буде такий попит. Дала повідомлення, пішла поїсти. Як повернулася – у мене вже сорок повідомлень «Price», «Price», «Price», «Ціна?», «Ціна?». Я не встигала відповідати. Зараз уже є постійні клієнти. Це все Фейсбук, завдяки йому.
– Плануєте розвивати це все далі на умовах гранту?
– Так, не хочеться на рівні ринку залишатися. Хочеться свою сироварню. У мене є стимул – четверо дітей. У мене великий стимул! Я вирішила, що як я вже на такий крок наважилася – переїхати! Я стільки років була домогосподаркою, мені все вже так набридло. Я хотіла розвиватися. Мій потенціал накопичувався, накопичувався і зараз виривається.
– Як переселенцям узяти себе в руки і знайти мотивацію щось робити?
– По-перше, важливо, чи людина приїхала з Криму, чи з Донбасу. Люди з Криму – більш активні і більш позитивні, бо ми їхали не від війни. Ми встигли забрати свою речі, ми встигли забрати те, що необхідно. Люди зі сходу приходять просто у відчаї.
Тут не тільки я. Тут багато людей, які почали займатися тим, що полюбляли. Те, чим у себе в місті займалися як хобі, почало приносити дохід.
По-перше, не панікувати! По-друге, зануритися в себе і зрозуміти, чого ти хочеш, що ти любиш. По-третє, шукати ті громадські організації. Такі організації дають новий подих. Мене дуже підтримують зустрічі з переселенцями. Не можна приїхати й сидіти вдома. Ми підтримуємо один одного. Треба спілкуватися! Нас уже тут ціла діаспора.
– Де ви збираєтеся і як можна дізнатися про ці зустрічі?
– Переважно через соцмережі. Зазвичай нас збирає громадський рух «Кримська хвиля». Просто читаю оголошення цієї групи у Фейсбуці.
Анастасія Шибіко – зі Львова для Громадського радіо