Про те, як відбувається волонтерська робота, чи легко стати хорошим волонтером і про що вони думають на передовій, Громадське радіо розпитало волонтерку й журналіста, голову одного з благодійних фондів Ірину Вовк.
Ірина розповідає, що почала роботу волонтером улітку – коли напруження в зоні АТО дало зрозуміти, що варто готуватися до тривалого протистояння. Вона говорить, що важко пригадати такий підрозділ, з ким не довелось попрацювати, адже за ці місяці Ірина та її друзі побували практично скрізь:
«Ми передали допомоги на більше ніж 2 мільйони гривень. Відправляємо ми все – від шоколадок до бронежилетів – хто що попросить. Єдине, що ми не допомагаємо, це раніше ми допомагали, коли я сама робила – це були приціли, приклади до автоматів, рукоятки, були ножі… Зараз від Фонду ми цього не робим. У нас вважається, що Фонд захищає, а не допомагає вбивати, тобто ми всього, що стосується зброї, не постачаємо. Можу перерахувати тих, кому допомогли. З добровольчих батальйонів це був «Донбас», батальйон «Айдар», батальйон «Луганськ» (дуже багато допомогли, там дуже багато луганчан і в них навіть підтримки у рідних багатьох не було – голі і босі були), батальйон «ОУН», «Правий сектор», «Батальйон Святої Марії», трохи «Азову». З бригад… Боже, я не знаю, кому ми не допомагали».
За словами Ірини найбільше вони передають військовим одягу, берців та оптики. Днями чергова партія з двадцяти пар легких берців, а також кількох десятків футболок, форм та індивідуальних аптечок поїде в зону АТО. Волонтерка сама часто подорожує туди із власними вантажами. За її словами, може бути таке, що за місяць на передовій вона побуває 4 рази. Цікаво, що при всій небезпеці таких поїздок, рідні підтримують таку діяльність. Про те, коли розповіла матері про поїздки в зону АТО, Ірина говорить:
«Я їй натякаю, що десь поїду, можливо, а потім вже дзвоню і кажу: «Мамо, я виїхала». Вона не знала перших два чи три місяці, я їй аж у серпні, напевно, сказала. І то, коли вона побачила репортаж. Нічого, допомагає берці спаковувати, аптечки… Вона ж розуміє, що не зупинить. Вона розуміє так само, що якби вона була у моєму віці, то робила би те саме».
Волонтерка розповідає, що дуже важливо не винуватити в цій війні всіх донеччан. Вона говорить, що не дуже інтелігентні люди є і в її рідному Львові, проте через них усіх інших не таврують. Близько року тому Ірина відвідала Донецьк, у якому ще не було важкої артилерії чи бронетехніки. Вона говорить, що стикнулася там як із противниками єдиної України, так і з її захисниками, чим була дуже вражена. Тож тепер страшилки про злих переселенців викликають лише сум і роздратування, говорить вона:
«Не можна по кількох людях судити про людей цілої області. Адекватні люди, з якими ми ходили на живий ланцюг, наприклад. Тоді в Донецьку ще спокійно вийти, більш-менш спокійно, бо я пам’ятаю, там на якогось хлопчика напали. Але це була велика колона, я пам’ятаю десь 300 людей. Тепер я розумію, що рік пройшов і цієї акції і в помині не могло би бути. А якщо говорити про те, що я бачила біля ОДА і в міліції, то це ті самі «орки» які зараз створили так звані «ДНР» і «ЛНР». Сєвєродонецьк для мене взагалі став відкриттям (це Луганська область), тому що він був окупований, і коли його звільнили, я побачила, що там просто кожне деревце, кожен магазин виставляє прапор, фарбує в синьо-жовте перила. І я знаю дуже багатьох хлопців з Донецької і Луганської області, які зараз на передовій і воюють вже не перший місяць. Я дуже буду дискутувати з тим, хто скаже, що всі донецькі та луганські однакові».
Днями центр Разумкова опублікував опитування українців, яке показало, що понад 40% громадян жодним чином не асоціюють себе з подіями на Сході. Волонтерка теж зауважує, що досвід її роботи показує, що є чимало байдужих українців:
«Є дуже багато байдужих. Їх просто не зачепила війна. Вони думають, що то десь там далеко-далеко. Один раз треба сходити на похорон хлопця загиблого, щоб побачити там усі ці сльози і біль, щоб зрозуміти, що та війна дуже близесенько. Не розумію, як можна викидувати гроші на якісь дорожезні поїздки Бог знає куди, коли їх можна зараз, сьогодні, спрямувати на щось важливіше. В ідеалі держава має забезпечувати, але зараз, кажу, що зараз люди поділились на дві категорії: ті, яким все одно і ті, які зі шкіри вилазять, щоб допомогти».
Ірина говорить, що зараз витрачає на волонтерство весь свій час, найбільша частина якого йде на пошуки прийнятних цін із обмеженим бюджетом. Вона називає це грою, бо ж іноді доводиться дуже довго шукати оптимальні варіанти або просити знижки. Вона вважає, що досвідчені волонтери можуть витратити на якесь замовлення у кілька разів менше коштів, ніж новачки. Найгірше ж, на її думку – це не змогти щось дістати:
«Відчуваєш себе винним, коли вони щось попросили, а ти не можеш цього купити. Хоча, в принципі, чим ти винен тим пацанам? Дуже важко, коли ти мусиш відмовляти інколи. Ти, наприклад, розрахував гроші на одну бригаду, до тебе дзвонить хлопець з іншої і каже, що у нас на роту треба те і те. І ти розумієш, що в тебе грошей на це не вистачає, і кажеш хлопцям, що треба тиждень-два зачекати. Вони, звичайно, тобі кажуть, що нічого страшного, що почекають. А ти потім себе гризеш, всю поїздку гризеш, що цим пацанам роздаєш форми, а ці лишились без форм…»
Зараз у волонтерів тривають нелегкі часи, адже військових треба перевдягти в літні форми, а активність благодійників дедалі зменшується. Утім, незабаром Ірина відправить чергову партію «гостинців» у зону АТО та зупинятись на цьому не збирається.
Ірина Гречана зі Львова спеціально для Громадського радіо
Про те, як відбувається волонтерська робота, чи легко стати хорошим волонтером і про що вони думають на передовій, Громадське радіо розпитало волонтерку й журналіста, голову одного з благодійних фондів Ірину Вовк.
Ірина розповідає, що почала роботу волонтером улітку – коли напруження в зоні АТО дало зрозуміти, що варто готуватися до тривалого протистояння. Вона говорить, що важко пригадати такий підрозділ, з ким не довелось попрацювати, адже за ці місяці Ірина та її друзі побували практично скрізь:
«Ми передали допомоги на більше ніж 2 мільйони гривень. Відправляємо ми все – від шоколадок до бронежилетів – хто що попросить. Єдине, що ми не допомагаємо, це раніше ми допомагали, коли я сама робила – це були приціли, приклади до автоматів, рукоятки, були ножі… Зараз від Фонду ми цього не робим. У нас вважається, що Фонд захищає, а не допомагає вбивати, тобто ми всього, що стосується зброї, не постачаємо. Можу перерахувати тих, кому допомогли. З добровольчих батальйонів це був «Донбас», батальйон «Айдар», батальйон «Луганськ» (дуже багато допомогли, там дуже багато луганчан і в них навіть підтримки у рідних багатьох не було – голі і босі були), батальйон «ОУН», «Правий сектор», «Батальйон Святої Марії», трохи «Азову». З бригад… Боже, я не знаю, кому ми не допомагали».
За словами Ірини найбільше вони передають військовим одягу, берців та оптики. Днями чергова партія з двадцяти пар легких берців, а також кількох десятків футболок, форм та індивідуальних аптечок поїде в зону АТО. Волонтерка сама часто подорожує туди із власними вантажами. За її словами, може бути таке, що за місяць на передовій вона побуває 4 рази. Цікаво, що при всій небезпеці таких поїздок, рідні підтримують таку діяльність. Про те, коли розповіла матері про поїздки в зону АТО, Ірина говорить:
«Я їй натякаю, що десь поїду, можливо, а потім вже дзвоню і кажу: «Мамо, я виїхала». Вона не знала перших два чи три місяці, я їй аж у серпні, напевно, сказала. І то, коли вона побачила репортаж. Нічого, допомагає берці спаковувати, аптечки… Вона ж розуміє, що не зупинить. Вона розуміє так само, що якби вона була у моєму віці, то робила би те саме».
Волонтерка розповідає, що дуже важливо не винуватити в цій війні всіх донеччан. Вона говорить, що не дуже інтелігентні люди є і в її рідному Львові, проте через них усіх інших не таврують. Близько року тому Ірина відвідала Донецьк, у якому ще не було важкої артилерії чи бронетехніки. Вона говорить, що стикнулася там як із противниками єдиної України, так і з її захисниками, чим була дуже вражена. Тож тепер страшилки про злих переселенців викликають лише сум і роздратування, говорить вона:
«Не можна по кількох людях судити про людей цілої області. Адекватні люди, з якими ми ходили на живий ланцюг, наприклад. Тоді в Донецьку ще спокійно вийти, більш-менш спокійно, бо я пам’ятаю, там на якогось хлопчика напали. Але це була велика колона, я пам’ятаю десь 300 людей. Тепер я розумію, що рік пройшов і цієї акції і в помині не могло би бути. А якщо говорити про те, що я бачила біля ОДА і в міліції, то це ті самі «орки» які зараз створили так звані «ДНР» і «ЛНР». Сєвєродонецьк для мене взагалі став відкриттям (це Луганська область), тому що він був окупований, і коли його звільнили, я побачила, що там просто кожне деревце, кожен магазин виставляє прапор, фарбує в синьо-жовте перила. І я знаю дуже багатьох хлопців з Донецької і Луганської області, які зараз на передовій і воюють вже не перший місяць. Я дуже буду дискутувати з тим, хто скаже, що всі донецькі та луганські однакові».
Днями центр Разумкова опублікував опитування українців, яке показало, що понад 40% громадян жодним чином не асоціюють себе з подіями на Сході. Волонтерка теж зауважує, що досвід її роботи показує, що є чимало байдужих українців:
«Є дуже багато байдужих. Їх просто не зачепила війна. Вони думають, що то десь там далеко-далеко. Один раз треба сходити на похорон хлопця загиблого, щоб побачити там усі ці сльози і біль, щоб зрозуміти, що та війна дуже близесенько. Не розумію, як можна викидувати гроші на якісь дорожезні поїздки Бог знає куди, коли їх можна зараз, сьогодні, спрямувати на щось важливіше. В ідеалі держава має забезпечувати, але зараз, кажу, що зараз люди поділились на дві категорії: ті, яким все одно і ті, які зі шкіри вилазять, щоб допомогти».
Ірина говорить, що зараз витрачає на волонтерство весь свій час, найбільша частина якого йде на пошуки прийнятних цін із обмеженим бюджетом. Вона називає це грою, бо ж іноді доводиться дуже довго шукати оптимальні варіанти або просити знижки. Вона вважає, що досвідчені волонтери можуть витратити на якесь замовлення у кілька разів менше коштів, ніж новачки. Найгірше ж, на її думку – це не змогти щось дістати:
«Відчуваєш себе винним, коли вони щось попросили, а ти не можеш цього купити. Хоча, в принципі, чим ти винен тим пацанам? Дуже важко, коли ти мусиш відмовляти інколи. Ти, наприклад, розрахував гроші на одну бригаду, до тебе дзвонить хлопець з іншої і каже, що у нас на роту треба те і те. І ти розумієш, що в тебе грошей на це не вистачає, і кажеш хлопцям, що треба тиждень-два зачекати. Вони, звичайно, тобі кажуть, що нічого страшного, що почекають. А ти потім себе гризеш, всю поїздку гризеш, що цим пацанам роздаєш форми, а ці лишились без форм…»
Зараз у волонтерів тривають нелегкі часи, адже військових треба перевдягти в літні форми, а активність благодійників дедалі зменшується. Утім, незабаром Ірина відправить чергову партію «гостинців» у зону АТО та зупинятись на цьому не збирається.
Ірина Гречана зі Львова спеціально для Громадського радіо
