Якби не втручання російських військ, у жовтні ми могли перекрити кордони — боєць ЗСУ

Артилеристи, які прикривають військові частини в північному регіоні АТО, пройшли чималий шлях, переживши одні із значущих боїв у північній кампанії бойових дій АТО за Лутугіне і Лисичанськ. Один з бійців про свій шлях на війні розповів кореспонденту Громадського радіо:

«До війни я був викладачем по спеціальності «Психологія та історія». В травні пішов воювати. Я розумів, куди я потрапляю – Яворівська 24-а окрема механізована бригада. Через тиждень ми вже були на полігоні. Потрапив в артилерію, хоча по військовій спеціальності я стрілець-піхотинець. Відправили в район Донецької області, в село Ямпіль, місто Крива Лука. Брали участь в боях за місто Сіверськ, це був шлях до Лисичанська. Ми зробили цей коридор для вступу наших у Сіверськ, потім зав’язалися бої за Лисичанськ і Сєверодонецьк. Ми взяли ці міста і було дуже радісно.

Нас перекинули на північ, на Луганськ. Після боїв за Луганськ займали позиції на Веселій горі, Латугіно. В середині серпня Луганськ вже був кільцем українських військ. У нас було сім полонений контрактників російської армії. Це була Псковська дивізія, вниз були «віджато» два КАМАЗа, БМД.

В селі Георгівка зав’язався танковий бій, там було відбито атаку псковської дивізії. Потім їхня артилерія почала працювати по Латугіно, там загинуло багато солдат. Наша тактично-бойова група була виведена з Латугіно з мінімальними втратами. Нас врятувало те, що ми займали територію заводу. Найбільші втрати були у тієї групи, яка нас прикривала. А пізніше у Латугіно зайшли вже регулярні російські війська і зав’язався бій… Наші люди проявили себе стійко, виконали свій обов’язок до кінця.

Відтоді ми відступили вже в Новоайдарський район. Так закінчилася наша літня компанія. Якщо б не втручання російських військ, наприкінці вересня – початку жовтня ми б могли перекрити кордони.

Зимою були спроби прориву в сторону Лисичанська, Сєверодонецька, йшли бої за 31 блокпост. Але так група війська, яка тут стоїть, проявила себе дуже високо і ми відбили. Було знищено 2 або 3 моста, бої боєприпасів, ворожі батареї… Одним словом, ми їм «задали перцю». Бувало, що гармати стріляли по 150-200 снарядів в день. Гармати не витримували, все вручну було. Дякувати Богу, нас не зачепило… До Мінських договорин ми утримували свою територію.

Перемир’я не має, бо його апріорі не може бути. Для обох сторін це перемир’я – це накопичування сил…»