Минулого квітня, наступного дня після захоплення бойовиками місцевих МВС та СБУ, сепаратисти намагались окупувати і будівлю місцевої типографії. Вона розташована у кварталі, де розквартирувалися сили ДНР. Власником типографії є Віктор Бутко, мешканець Слов’янська.
“Вранці сиджу в кабінеті, і заходить автоматчик. В російському камуфляжі, з російською зброєю, автомат Калашнікова сотої серії… – Відчиніть двері! – Нащо? – Ми занесемо коктейлі Молотова і будемо Вас захищати. Сюди йдуть бандерівці! – Я кажу, мені не потрібно ні від кого захищатись, – Ну якщо не згодні, то поговоріть з командиром. Спустився вниз, стоїть ще чотири таких саме, з російською зброєю і в уніформі, розмова ведеться російською мовою з російським акцентом, не українським ні в якому разі, а виключно російським”.
Окупанти почали вибивати і трощити двері та вікна в приміщенні, хоча будівлю можна було обійти і спокійно зайти через прохідну. Завдавши шкоди майну друкарні вони пішли, але за декілька днів повернулись. Один з російських офіцерів звинуватив Віктора Бутка в тому, що він буде друкувати бандерівські газети. Наступного разу окупанти прийшли з вимогою націоналізації підприємства, бо їм необхідно було друкувати свою газету. Проте також отримали негативну відповідь.
В той же час терористи продовжували обстріли Слов’яська і одна з мін влучила майже в друкарню, вибивши всі фасадні вікна. Віктор Бутко став пояснювати місцевому мешканцю, що обстріл ведуть сепаратисти. Той вирішив здати неблагонадійного мешканця «денеерівцям».
“Цей чолов’яга, Павлік Морозов, побіг в лікарню, яку сепаратисти переробили під казарму, в 20 метрах від друкарні. З цього кварталу прибігли двоє, підхопили мене і потягнули туди в СБУ, в гестапо. Російське гестапо. Більше ніяк його не назвеш… Все це знаєте, як в чаду якомусь. Прийшли чужинці, і тебе від когось пробують звільнити зброєю. Від чого? Від життя? Від твоїх думок? Запхнули в підвал, два дні я там просидів. Моя жінка всіх пообдзвонювала, донці подзвонила, і та півдня там на колінах просила, щоб мене випустили”
Через два дні Віктора Бутка, завдяки проханням доньки, відпустили. Про себе він каже, що страху у нього не було, навіть коли сидів в підвалі.
“Але оця часточка, що я вніс в перемогу, в те, що вони пішли з міста. Я задоволений!”
Ігор Петровський з Дніпропетровська для Громадського радіо