У вересні 1941 року, коли німці захопили Костянтинівку, почали розстрілювати мирних городян і звозити їх у яр, що на околиці міста. Марія Присяжна, якій тоді було лише 5 років, згадує, як на бричці привозили людей і кидали їх купою. Деякі з них ще були живі, тож її матір варила буряки – більше нічого було їсти, і носила пораненим, але ще живим.
Коли через 70 років місцеві журналісти дізналися про це від пошукового загону, вирішили встановити пам’ятний знак, тож тепер щороку збираються тут вшанувати безвинно розстріляних людей. Разом з колегами прийщов цього дня найстарший з костянтинівських журналістів – Іван Сімінченко. Його батько загинув під Ленінградом у 1943 році, незадовго до смерті надіслав додому листа. На жаль, останнього. Іван Антонович щоразу згадує батька, і на його честь читає вірші:
Щоразу згадую батька. Його давно немає. Але в моїй душі він живе. І я думаю, може,хтось прийде в цей день і на його могилу і принесе квіти…
Свого батька, що пройшов усю війну, згадала і журналіст Любов Земскова. Зі сльозами на очах вона говорить і про ту страшну війну, і про сьогоднішню, в якій щодня гинуть найкращі сини України:
Мой отец воевал. И родные все тоже были на войне. Это страшно, когда погибают ребята. Когда с оружием в руках они должны защищать свою землю. Но мы должны их помнить. Ведь без прошлого – нет будущего…
Наступного разу біля цього пам’ятного знака збиратимуться восени – до Дня визволення Костянтинівки від фішиствських загарбників.
Наталя Поколенко з Костянтинівки для Громадського радіо
