Кожна людина має знати рідну і державну мови — Віталій Капранов

Зокрема йдеться про стан української мови, різницю між рідною та державною мовами, і мову як інструмент державотворення.

— Якщо сприймати мову як живий організм, то в якому стані на сьогодні її здоров’я?

— Мова активно розвивається. Пропоную згадати початок 90-х років, коли українська формально отримала статус державної, і подивимось на сьогодення (лексику, синтаксис). Обшир, яким вона опікується, зростає дуже активно – і це чудово. Мова, що була після радянського калічення та обслуговування виключно гуманітарних дискурсів, сьогодні стала повноцінною на політичних, адміністративних теренах. Тобто, зараз люди, які розмовляють російською, вимушені використовувати сталі конструкції української мови. Тому що, так зазначено в документах, анкетах та законодавстві. Звісно, сильно бракує технічного застосування мови. Але, я думаю, якщо ми будемо посилювати її роль в державі, то і техніка нікуди не втече.

— За час незалежності України, вже з’явилось нове покоління зі своїм сленгом. Мова, на ваш погляд, змінилася (її якість, мовні особливості, наріччя)?

— Давайте зараз говорити про історію. Бо, що буде через 100 років ми можемо побачити, згадавши, що було 300 років тому. Якщо ми зараз розуміємо мову, якою говорили в часи козачини (часи Хмельницького), то, я думаю, не можна говорити той факт, що мова за 20-то років докорінно змінилась. Сьогодні ми погано, але читаємо, руські літописи – а їм більше 1000 років. Зараз вже не перший і не другий сленг, що прийшов в нашу мову. Співпраця сленгу виникає де? Там, де з’являються явища, у яких не має назви. Тож ми запозичуємо чужі, і вони приживаються в мові. Наприклад, валіза та парасолька. Якщо, сьогодні ми говорили би сленгом, що використовували в дитинстві то нас, просто, не зрозуміли б.

— Чи зможе українська мова об’єднати суспільство та як її відродити після років русифікації?

— Порівняно з тим, як воно було в часи, коли я був молодшим, то зараз ситуація значно краща – мова стала чистішою. Якщо говорити про напрямок руху, то він правильний. Оздоровлюється мовне середовище – мова поширюється. Не ідеальна мова. Хотілось, щоб було більше грамотності. Все залежить від нас. Якщо, щось намагались знищити сотні років, а воно не руйнується. Причому винищували всі: поляки, москалі, хто б не приходив на цю землю. Тож, виникає певний оптимізм. Можемо зробити висновок, що мова добре зарекомендувала себе як інструмент. Все залежить від того, хто ним користується, а значить – від нас.

— Українська мова взагалі не потребує захисту – адже є і така думка? А якщо потребує, то які конкретні дії необхідно втілювати в життя вже зараз?

— В даному випадку треба дивитись про яку мову говориться. Розгалуження відбувається по принципу функцій. Наприклад, державна мова – це мова, якою держава веде свою роботу. Наприклад, домовленості державних управлінь, закони. Це, насправді, для мови робота, а не статус. До речі, державна мова завжди трошки потерпає від цього. Виникають канцеляризми, які жодну мову не прикрашають. Виникають криві формулювання із законів, якими всі користуються. З мови великою мірою вихолощується образність.

Тим не менш, державна мова потрібна – без неї країна розпадається на шматки. Якщо не має ситуації, що у Києві віддали наказ, а всі зрозуміли (не говорять: «Перекладіть мені угорською, чи румунською, чи болгарською»), то така держава не схильна до розшматування. Зараз йдеться не про захист, а про використання її у роботі. Міліція не потребує захисту. Це орган, який робить роботу – так і мова працює для держави. Якою мовою болгарин з Болграда Одеської області повинен говорити з угорцем з Берегового Закарпатської області? Державною. Мова формує державу в інформаційному просторі.

Як відрізнити сайт український від угорського чи німецького? Тільки за мовою. Там десь шукати прапорець? Так їх там багато.

— У деяких людей виникає відчуття, що мови меншин можуть задати шкоди державній. Наприклад, російська.

— Мови меншин не можуть завдати шкоди державній. Російська ж, у свою чергу, це не мова меншин – це мова сусідньої держави. Це різні речі. Будь яка держава на кордонні має перехідний процес. Наприклад, трошки українців живуть в Угорщині, трохи угорців в Україні. Кожна людина повинна знати свою рідну мову (його обов’язок перед власним народом) і державну мову (обов’язок перед країною). Якщо дотримуватись такого принципу, то жодна мова не стане на перешкоді іншій.

Наприклад, кримські татари, у яких не має іншої Батьківщини, крім України. Якщо українська держава не буде опікуватись мовами та культурою цього народу, то вона загине. Особисто ми намагаємося надавати підтримку. Зокрема, у нас на літературній «Країні мрій» проходив фестиваль національних літератур. Виступали і цигани, і гагаузи, і греки. На нас лежить відповідальність й за караїмів та гагаузів, ремеїв та урумів, котрі живуть в Україні.

Присутній цікавий парадокс, коли болгарська українців відрізняється від болгарської у Болгарії. Да нас приїжджають фахівці вивчати цю мову, бо у нас вона зберіглась майже у чистому вигляді. Мови меншин – це наші союзники.

— Чи є демократичним вимагати від людей говорити мовою, яку вони не вважають рідною?

— До демократії це не має жодного відношення. Це все спекуляції чистої води. Все повинно бути зведено до однієї чіткої мови, яку розуміли б всі. Наша помилка полягає в тому, що ми говоримо про емоційні речі: про захист та привілеї, про солов’їну, про материнську. У нас є окрема держава, і ми повинні говорити, що мова – інструмент державотворення.

Наш гіркий досвід показує, якщо цей інструмент довго не застосовується, або використовується неправильно – виникає війна. Зверніть увагу, війна виникає там, де найгірше з українською. Війна не виникла на Галичині, чи на Волині, навіть на Поділлі війни не має. Сильна державна мова – це захист країни від зовнішньої агресії.

Нам треба міняти риторику та переходити до державного усвідомлення, що таке мова. А потім будемо говорити про мову як художній засіб, мову як засіб перекладу, мову творів і таке інше. Та це робота інтелігенції, а не громадськості, яка повинна підтримувати державу заради ладу. Є закон Колісніченка і Кивалова про хартію мов. Ми повинні оце діло здолати. Далі у кожного громадянина повинна бути можливість безкоштовно вивчити державну мову. При цьому ви можете бути болгаром, білорусом, угорцем, але державна мову повинна бути зрозумілою, аби спілкуватись з державою.

— Як Ви вважаєте, коли перші особи в державі погано володіють українською мовою, це якось впливає на стан мови загалом?

— Це порушення Конституції, в якій написано, що державна мова використовується у всіх публічних сферах. Така практика підриває довіру до влади. Надломлює державу. Таке питання, якщо ви живете в Україні, маєте право не знати російську? Фактично – ні. Бо є Аваков, Квіташвілі, які не знають української. Тобто, вас примушують вчити іншу мову, яка де-факто починає слугувати мовою державного обігу – це недемократично.

— Як Ви ставитеся до пропозиції введення другої державної мови, якою вона не була б, адже це одна з практик у різних країнах світу?

— Я не можу назвати країни, які повноцінно користуються двома мовами.

— Наприклад, англійська і французька у Канаді?

— У Канаді є французька тільки у Квебеку, який раз на 4 роки проводить референдум про відокремлення. Якщо, ми з вами хочемо мати таку ситуацію, то безперечно треба мати дві мови. Те саме з Бельгією: вона розділена на три частини, які одне одного терпіти не можуть, їх фактично об’єднував тільки король і прапор. Фінляндія, у якої буцімто є дві мови – там ніхто не знає шведської. Нас туди возив наш друг, який знає шведську. В Хельсінкі, зі всіх міст, знайшли одну людину, яка могла щось казати шведською. Вона була старшого віку, пам’ятала часи, коли Швеція була окупантом. Там немає двомовності.

Це брехня – і так говорить той, хто не був там. У Сінгапурі, де чотири мови ситуація ще гірша – він роз’єднаний за мовним і національним принципом. Зайшовши в метро, люди запитують дорогу – китаєць у китайця, білий у білого, малаєць тільки у малайця. І це не держава, коли люди не можуть між собою порозумітись.

— Нещодавно Ви відвідали міжнародний форум «Нас об’єднає мова», що відбувся 1 липня у Києві. Як вказано в документах заходу, його метою було голосно заявити всьому українському суспільстві, що настав час повністю відновити і відродити українську мову, навколо якої повинні об’єднуватись усі громадяни України. Ви погоджуєтесь з цим закликом?

— Якщо ми з вами говоримо, як розумні люди і не маємо на увазі, що у нас є своя держава, культура та історія, то кожен може говорити, як захоче. Якщо ми є громадянами держави, яким пофіг доля цієї країни, то виникає інша сторона. На мій погляд, помилка в аргументації призводить до спекуляцій. Адже, коли Колісніченко та Ківалов, двійко ідіотів, писали свій закон, то навіть вони сказали, що в армії не може бути двох мов.

Тож, якщо армія повинна послуговуватись тільки державній, то й інші держоргани, наприклад, охорона здоров’я – повинні виходити рекомендації для ліків однією мовою, щоб їх зрозуміли і в Одесі, і в Берегово, і в Чернігові, і в Полтаві, і в Криму. Ви сьогодні добре розумієте, що держави припиняють бути суто територіальними. Вона стає інформаційним утворенням. Є інтернет, є телебачення – це механізм. Це не демократично мати одну армію – давайте мати кілька. Створимо регіональні. Давайте мати кілька валют – це демократично. Будемо жити, як в казці – тільки держави не буде.

— Чи обговорювали на форумі питання українізації Донбасу?

— Не знаю. Тільки виступив й поїхав. Українізація Донбасу рівно те саме, що українізація Одеси, Чернігова, Закарпаття. Якщо у нас є держава – вона послуговується державній мові. Ніхто не має право диктувати людям, якою мовою спілкуватись між собою. Якщо йдеться про державні установи – або ти говориш українською, або тебе перекладають. Ти приходиш на радіо – або ти послуговуєшся державній, або будь-яка людина може подзвонити та сказати, що не розуміє про, що ви говорите.

Українізація Донбасу- це така абстракція, яка не потребує жодних обговорень. Тема розмови: становлення державної мови скрізь. Це не українізація – це становлення держави. Дуже складна тема для розмови. Там є свої комплекси та традиції.

— Чи є Ваша думка також і думкою Вашого брата Дмитра? Чи він з усім цим не погодиться?

— Всі наші думки є спільними. Дмитро підтверджує. Ми разом працюємо над цими речами. Якщо ви зайдете на наш персональний сайт, побачите статті 2004-го року, у яких ми зафіксували отакий прагматичний погляд на мову. Його нам катастрофічно бракує. Коли починаються плачі і співи, там не має про що говорити. Ну, ось українська мова повинна бути і все.

А кримськотатарська не повинна бути? Ми з такими плачами профукали Крим. Якби ми тоді не займались бог значим, як наша інтелігенція! Всі 90-ті ми про це говорили. В результаті з’ясувалось, що єдині наші союзники в Криму – кримські татари. Хто б міг подумати. Якби ми правильно побудували мовне питання з малими народами, у нас би були союзники і в Одеській області, і в Запорізькій, Дніпропетровській. А сьогодні вони виходять російськомовними.

Це претензія до нашої, так званої, інтелігенції, яка далі свого носа нічого не бачить, з якою ми багато років говоримо-говоримо і «нуль на масу». Для них все, що не українське – це комплекс колоній. Все, що не українське – вороже й небезпечне. Це не правда. Якщо воно російське – вороже, якщо воно польське – треба дивитись, бо з поляками у нас теж складна історія. Якщо воно кримсько-татарське, то воно і є українське.

Діана Токмань, студентка Запорізького національного університету, для Громадського радіо