Волонтерка з Запоріжжя здобула для передової екскаватор та вантажні авто

Починаючи як звичайна волонтерка, що допомагає по дріб’язку, наразі Катерина стала одним з активістів фонду «Сестри перемоги», що зібрав для фронту мільйони гривень допомоги. На рахунку Катерини — здобуті для передової екскаватори та вантажні авто, безліч техніки та оснащення.  

Її історії — це історія про те, як мокрі кросівки, побачені на солдаті на одному з блокпостів під Запоріжжям, зробили з держслужбовиці волонтерку, котра допомагає тисячам артилеристів на передовій.   

— З чого починалася твоя волонтерська так би мовити кар’єра?

— Коли був Майдан, я працювала на держслужбі та спостерігала за всім якось зі сторони. В мене була тисяча відмовок, чому я не там, де маю бути. І діти, і старенькі батьки. Я навіть у соціальних мережах боялася щось коментувати.

Але все змінила смерть Сергія Нігояна. Соромно було. Дуже соромно. Мене, так би мовити, накрило. І вже стало не страшно. Після цього я почала виходити на Майдан у Запоріжжі. Подивитися, хто такі наші активісти, що вони кажуть, чого прагнуть.

А потім був автопробіг у Мелітополь, на котрий приїхало дві машини, одна з яких була мого батька. Оскільки автопробігу не вийшло, вирішили об’їхати блокпости, котрі тоді тільки-тільки почали з’являтися у Запорізькій області. У хлопців на Донецькому блокпості були мокрі кросівки. Я зібрала дома теплі речі, які були, та попросила чоловіка допомогти їх відвезти. Коли він побачив їх, «майдануло» і його. Почала збирати на берці. У знайомих, у соціальних мережах, як раз був гарний привід їх освоїти, на нашому Майдані. Перші 70 гривень мені перерахувала жінка-інвалід з Донецької області.     

— Як так вийшло що після допомоги одному блокпосту ти тепер допомагаєш цілій 55 артилерійській бригаді?

— Я вважала, що армія — це щось державне, тому хай держава і допомагає їй. А ми, волонтери, будемо допомагати самообороні, бо самі ж її і створили. Але події розгорталися дуже швидко, і хлопці з самооборони почали йти служити. Ті ж, що залишалися, самі просили допомагати армії, бо в них були поруч дім і сім’ї, а в тих, хто воює – лише степи навколо. А потім служити добровольцями пішли мої два близьких знайомих – й обидва у 55 артбригаду. Разом з ними пішла служити і я. 

— Скільки в тебе зараз підшефних?

— Як я завжди відповідаю на ці питання — бійці 55-ки рахуються тисячами.

Якісь рамки з приводу того, що я на щось не зможу назбирати грошей в мене були до того моменту, як 55 артбригада потрапила у свій перший бій під Старобешево. Тоді було втрачено багато техніки, було багато поранених, були загиблі. Боєць Віктор Котанов ціною свого життя вивів з під вогню техніку, завдяки якій потім врятувалося понад 20 його товаришів по службі. От після цього якісь внутрішні бар’єри зникли. Я гнала думки про те, що хлопцям треба придбати екскаватор, щоб швидко окопуватися на нових позиціях. Після Старобешево зрозуміла, що буде і екскаватор.   

Йшов час, люди більше дізнавалися про мою діяльність. З’явився фонд «Сестри перемоги», котрий теж почав допомагати 55 бригаді. Довго придивлялися одне до одного. Потім почали співпрацювати. І вже разом з сестрами перемоги ми змогли придбати екскаватор. А перед цим придбали ГАЗ-66. У 55-ці був свій ГАЗ, але вони його втратили у бою. А ця машина дуже потрібна, тому що в неї теплий кунг. В холодні пори року телефони та планшети дуже швидко розряджалися і для того, щоб, наприклад, прийняти ціль, їх доводилося тримати над вогнем.   

— Як за останні півтора роки змінювалося ставлення до волонтерів та волонтерства?

— Я не можу сказати, що минулого літа мені давали більше грошей чи допомагали більше, ніж зараз. Кожного дня нові люди дізнаються про «Сестер перемоги», коло допомоги розширюється. Але й потреби ростуть.

Кожен волонтер знає, що саме він допомагає правильно, а всі інші можуть помилятися. Це в команді волонтерів є. Я, наприклад, довго намагалася довести, що краще зробити так, щоб не всі опікувалися усіма, а кожний опікувався певним підрозділом, знав його потреби, знав людей. Люди ж різні в тому числі і в армії. Солдати не святі, бо армія це лише зріз нашого суспільства. Туди потрапляють різні люди.     

— Ти буваєш у зоні АТО досить часто. Які зараз настрої?

— Хтось жаліється на те, що не дають «працювати». Хтось посміхається і каже, що гадки не має про те, хто саме розбив цілі за ось цими координатами.

Хлопці готові битися за свою землі, але очі вже не ті що раніше. Дуже багато військових ще взимку хотіло лишатися на контракт. Зараз кількість цих людей зменшується не знаю у якій прогресії. Не останню роль в цьому відіграє те, що солдатам дуже важко стикатися з армійською бюрократичною машиною.

— На що збираєте зараз?

— Хотілось би забезпечити 55-ку безпілотниками, щоб артилерія бачила куди стріляє, щоб була самодостатня. Тому що ми ж стріляємо на 18 кілометрів і далі — і треба бачити, куди саме. Хочеться йти у ногу з часом, а не чекати доки у ворога з’являться нові технології. Треба випереджати.

Допомогти в цьому легко.

Офіційна карта Фонду Сестри Перемоги на адресну підтримку 55ої Окремої Артилерійскої Бригади В0105:
Запоріжжя — 5169 3305 0754 8946
Отримувач: Ганна Морозова
Призначення платежу: Благодійна допомога

Ще більше інформації на сторінці фонду у Facebook.

Максим Щербина з Запоріжжя для “Громадського радіо“