Віктор Орисенко згадує: взимку 1943 йому було 6 років, він пам’ятає, як батька повели на розстріл.
«Когда вели по улице на расстрел, я выскочил из дома, подбежал к отцу, он меня поцеловал и все, ушел он», — розповів Віктор Орисенко.
Коли пошукова організація «Плацдарм» дізналася про такий факт, ініціювали перепоховання, каже її керівник Олексій Юков. Та не усе так просто. На це пішло 3 роки часу і купа нервів.
«То власть не хотела, то еще что-то, то финансирования не было. Сами понимаете, у нас бюррократия, куча бумажек надо для того, чтобы провести перезахоронение. Была огромная проблема с этим», — говорить Юков.
А родичі розстріляних взагалі отримали папірець від Ясногорської селищної ради про те, що вартість цього заходу складе 10 тисяч гривень. Ця сума начебто за 1 тону землі, що потрібно екскаватором вирити для могили, розповідає Раїса Орисенко:
«Было постановление — перезахоронение за мой счет. В сумме 10 тысяч. Стоимость они обсчитали, гроб, крест, машина – и дали мне такую сумму».
Натомість голова Ясногорської селищної ради Галина Мірошніченко каже: це були б гроші на майбутній пам’ятник.
«Нет, у нас будет долевое участие, памятник будем ставить. Захоронение обещал произвести городской депутат. Потом начались знаете какие события, и все это остановилось», — говорить голова сільради.
На щастя, грошей з людей не взяли. Коли підключилися журналісти і справа набула розголосу, могилу вирили за рахунок селищної ради, місцеві мешканці дали тканину на труни, самі ж труни за власні кошти придбали пошуковці. Щоб кожен безвинно загиблий у тій страшній війні був нарешті похований.
Наталя Поколенко з Донеччини для «Громадського радіо»