В Києві 3 вересня відбулася презентація книги Сергія Лойка «Аеропорт». Автор — журналіст Los Angeles Times російського походження, який провів з кіборгами в Донецькому аеропорту (ДАП) 4 повні дні у 2014 році. На презентації Сергій Лойко зачитав уривок з роману, в першій частині якого розповідалося про будні кіборгів, а у другій — історія солдатської матері в Росії.
«Как шутили в аеропорту, киборг может не отрываясь смотреть на три вещи: воду, огонь, и на то, как другие воюют. Идеальным объектом наблюдения был сам новый терминал», — уривок з роману.
До сцени автор запросив тих, хто йому усіляко допомагав у створенні книги, та, власне, прототипів його художнього роману — справжніх кіборгів. Зала плодувала стоячи.
На питання, чи не боїться Сергій Лойко переслідувань в Росії за свою книгу і що буде, якщо йому скажуть, що він — персона нон ґрата, автор віджартовувався:
«Если они так скажут, у меня будет не 10 тысяч читателей, а 100 тысяч. Если они меня арестуют, у меня будет миллион читателей. А если убъют — я получу Нобелевскую премию. Ну, я шучу. Меня обвиняют на Родине в отсутствии патриотизма. Понимаете, они считают, что патриотизм, это когда ты любишь власть».
Маруся Звіробій, командир 11 батальйону ДУК Правого сектору не була в ДАП, але там був її чоловік, іменем якого названа одна з глав книги. Вона керує Марусиним полігоном, що знаходиться під Києвом і готує хлопців до війни.
«Для мене Аеропорт — це символ опору українських бійців, які не погоджуються зі здачею території ворогу. Тобто наша влада проявляє в цій війні поки що слабкість за слабкістю. Хоча, ми не політики, можливо, на рівні якоїсь великої політики, це якісь розумні кроки, я не можу стверджувати, а може дурні. Але бійці на нашому рівні роблять, те, що вважають за потрібне. Вони бачать ворога і вважають, що землю потрібно відстояти. Тому бійці аеропорту, які стояли там на смерть, вони робили усе правильно, навіть якщо накази були інші».
Олександр Ведмідь, заступник командира 11 батальйону ДУК ПС нещодавно повернувся з Маріуполя, незабаром знову на фронт. В книзі «Аеропорт» є глава, названа в його честь.
«Мені те, що я бачив там, і те, що він зараз описує в цій книжці, уривки кидає, вони в деякій мірі неприємні, тому я їх краще не буду слухати. Бо слухаєш, і по новому переживаєш. Обов’язково прочитаю, але потрібно, щоб пройшов якийсь час».
Але не всі відвідувачі в захваті від прочитаного автором уривку. Слухачка Анна, киянка, коментує з певною роздратованістю.
Це взагалі для історії книга, вона буде перечитуватись багато років пізніше. Ну про російську маму — не дуже гарне враження. Все це виховання, вони ж телебачення слухають. Знав, куди йшов. І вона знала…
, — впевнена жінка.
Григорій Кузнецов має інше враження. Він родом з Москви, але вже багато років живе в українській столиці. Встиг прочитати багато уривків з книги, тож має сформоване уявлення про роман.
«В принципе, я достаточно хорошо знаком с книгой, много читал отрывков, которые Сергей выкладывал на сайте, и с самим автором я знаком. Я восхищаюсь им, это великое дело. Мне эта книга показалась очень личной. Это именно личные впечатления человека от войны. Это читать страшно, интересно, и, я считаю, очень полезно. Я думаю, что в России эта книга тоже найдет своих читателей. Не большинство, но очень многие в России ждут эту книгу», — говорить він.
Шанувальниця Сергія Лойка Яна — жителька Києва. Вона не могла стримати сліз на презентації. Отримала підпис від автора на дві книги — шкодує, що без побажань, але людей в черзі до автора так багато, що на інше і не розраховувала.
Цей уривок я читала раніше, він був в Інтернеті до публікації. Але він справляє дуже сильне враження, без сліз його слухати неможливо. Мій друг із Москви дуже попросив йому вислати книгу, він, до речі, підтримує українську армію (фінансово), з Росії висилав гроші, і дуже хотів почитати
, — розповідає дівчина.
За словами Сергія Лойка, в книзі «Аеропорт» вигаданий лише один герой — журналіст. Усі інші мають реальних прототипів, або є зібраними образами реальних прототипів. Герой з іменем якого закінчується книга, зараз перебуває у полоні.
Міла Мороз для Громадського радіо
.