Закарпатські волонтери зібрали для воїнів АТО десятки тисяч євро та мільйон гривень

Та це не заважає його учасникам щоденно робити важливу справу: допомагати тим, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає цілісність нашої країни.

Почався рух з історії ужгородки Вікторії Плавайко, яка в одному з супермаркетів міста збирала продукти харчування для свого сина-прикордонника та його побратимів. Тоді їй вдалося відправити на Схід 1,5 тони продуктів. За словами голови руху Галини Ярцевої, саме це надихнуло місцевих журналістів, які висвітлювали подію, на продовження справи. Дуже швидко до них почали долучатися небайдужі. Акції урізноманітнювалися. Аби ефективніше і швидше збирати кошти на придбання необхідного, волонтери почали виготовляти і реалізовувати власну продукцію. Так з’явилася серія тематичних значків із зображенням ведмедя (символа руху), відома на всю Україну вода під брендом «Сльози сепаратиста», патріотичні браслети, прикраси та багато іншого. Гроші на перший тепловізор зібрали на інтернет-аукціоні з продажу картин місцевих художників. Таким чином вдалося зібрати значні суми.

«За цей рік через Рух підтримки в грошовому еквіваленті це кілька десятків тисяч доларів, євро і, я думаю, більше мільйона гривень. Це можна оцінювати в людських життях передусім, тому що це була нічна оптика, спальники, каремати, білизна, форма, берці… Все, що споряджали і чим продовжуємо споряджати зараз військових».

Галина Ярцева розповідає, що сьогодні 60% активних учасників руху — переселенці. Каже: «Якби не вони, все б, ймовірніше, припинилося. Військові про це знають і дуже цінують». Олена Кудрявцева більше року тому переїхала в Ужгород з Луганська. Жінка не тільки долучилася до руху, а й взяла на себе обов’язки адміністратора офісу. Вірить, що кожен день її роботи минає не дарма і наближає очікувану перемогу.

«Коли ми приїхали зі Сходу, нарешті з’явилася можливість щось зробити, бо, перебуваючи там, у Луганську, це було надскладно. Перший час, коли ми розуміли несправедливість, що нас оточує, ми намагалися: ходили на акції, прив’язували стрічечки до одягу, передавали речі в аеропорт. Тобто активісти там були. Але потім все це одразу стало складно і просто неможливо, бо всі переживали за своїх рідних, за себе, за своє життя та здоров’я».

Сьогодні центр має осередки практично в кожному районі області. Нерідко до його роботи чи окремих акцій долучаються як самі військові, так і їхні родичі. Говорить Тетяна Літераті, сестра службовця Чопського прикордонного загону:

«Коли мого брата-прикордонника відправляли в зону АТО, склалася ситуація, що не було бронежилету та наколінників. Я звернулася до дівчат і вони сказали: «так, без проблем», видали італійський бронежилет, який поїхав в зону АТО, в Красноармійськ, пробув там, повернувся щасливо. Наколінники теж дуже знадобилися, дівчата нам їх подарували, тож брата відправляли в зону АТО уже спокійніше. Рух підтримки взагалі молодці. Ми стараємося брати участь у їхніх акціях, благодійних різних заходах. Намагаємося всіляко їм допомагати, бо розуміємо, що в такій ситуації, як мій брат, як ми може опинитися будь-хто із закарпатців».

Цінує допомогу волонтерів і військовий комісар Ужгорода Микола Журавльов. Він знає про будні воїнів на Сході не з новин, а з власного досвіду, адже теж брав участь у АТО. Стверджує, що з самого початку саме волонтери запустили механізм забезпечення військових усім необхідним.

«Завдячуючи волонтерському руху, можна сказати, на відсотків 45 забезпечуються відповідні підрозділи нашої гірсько-піхотної бригади. 128 бригада, яка виконує завдання за призначенням, забезпечена як шоломами, так і бронежилетами, так і іншим майном. І автомобільною технікою волонтери допомагають дуже потужно. Тому я дуже вдячний даним патріотам України. В перші дні, коли почалася агресія, можна сказати завдяки волонтерам почалося централізоване забезпечення Збройних сил України, а уже після цього підключалося Міністерство оборони. Завдяки, можна сказати, волонтерам, патріотам нашої держави, ми утримали нашу державу».

Сьогодні закарпатська хунта або ведмедики, як самі себе називають волонтери, готуються до відзначення Дня міста. Тоді можна вчергове нагадати ужгородцям, що неоголошена війна на Сході ще не завершилася і хлопці так само потребують допомоги. Розуміючи це, небайдужі працюють щодня, повторюючи своє незмінне гасло: «Разом – сила!».

Ольга Павлова, з Ужгороду для «Громадського радіо»