«Дали на збори годину, прадіда і мене викинули на підлогу» — свідок депортації до Сибіру в 1947

Наприкінці жовтня 1947 радянська влада розпочала операцію з виселення жителів Західної України до Сибіру. Історики вважають, що головним завданням операції було послабити український визвольний рух у Західній Україні. Протягом одного дня з Західної України депортували понад 76 тис. чоловік. «Громадському радіо» вдалося поспілкуватися зі свідком тих подій, який, будучи п’ятирічною дитиною, врятувався від депортації.

Ігор Мирославович Нога народився в 1942 році в українському селі Ясманичі, яке зараз знаходиться на території Польщі. Його дядько служив в УПА, мама була зв’язковою. Коли йому було п’ять років, рідних заарештували. Маму відправили в тайгу в Іркутську область, дідуся — на будівництво шахт в Караганді.

«Я – п’ятирічна дитина, залишився з бабцею, разом з нами проживала прабабця і паралізований прадід. В листопаді чи грудні цього року до нас прийшли з НКВД, з тим, що нашу родину депортовують в Сибір. Дали на збори годину, пам’ятаю як сьогодні, подвір’я окружили «ястребки»: це були місцеві хлопці з т. зв. «народної дружини». Мого прадіда, який був паралізований, викинули разом зі мною на підлогу. Моя тітка, побачивши мене вже на підлозі, чимось поманила мене. Серед тих «ястребків» також були порядні люди, пропустили мене і тоді тітка казала мені втікати до сусіднього села, десь так 2-3 км від нашого села”, — розповідає Ігор Мирославович.

“Не знаю, як я то зрозумів, але я втік. Сім’ю мою вивезли в Медику, на залізничний вокзал, а потім у вагонах разом з іншими відправили в Сибір. По дорозі помер мій прадід, це було в районі російського міста Самара (…) ешелон зупинили і дозволили біля насипу поховати його, без всякого хреста, без всякого священника», — додає він.

Маленький Ігор тиждень жив у тітки, постійно ховаючись під столом, коли хтось стукав у хату. Потім його таємно перевезли до батька у Львів, там закінчив школу. 

«Після 1953 року, коли помер Сталін, нібито частково реабілітували мою маму і діда, але сюди, на Україну, їх ще не пускали, і тільки десь в 1957 або 1958 року їм дозволили повернутися на Україну. Але їм не дозволили виселитися на Західну Україну і вони були змушені приїхати в Харківську область», — розповідає Ігор Нога.

З мамою наступного разу зустрівся вже дорослим, через 23 роки. Каже, що після того регулярно спілкувався з родиною.

«Батько вже створив окрему свою сім’ю, зв’язків у нас с Сибіром не було, і коли я вже був дорослий, мав свою сім’ю, бабця моя з Харкова приїхала. Потім я вже поїхав туди на Харківщину і рідну маму свою я побачив, коли мені було вже 28 років. Бабцю я ще пам’ятав, але маму арештували трохи скоріше і стерлася з моєї пам’яті. Потім ми вже кожен рік приїжджали туди на Харківщину і зв’язки у нас були постійні, ми переписувались, так що ми спілкувались, але відповідно ці люди вже були похилого віку і зараз там вже немає нікого», —  каже він.

За його словами, вдалося розпитати родичів про життя у Сибіру.

«Коли на Сибірі їх розселяли по хатах, моя бабця попала до вчительки місцевої і десь через тиждень та каже до моєї бабці: «Катя, а вы такие люди, как и мы», а моя бабця каже: «а яка різниця між нами?», а та каже, «не, просто нам сказали, что бандеровцы, это такие люди, у которых один глаз на лбу». Представляєте? Наскільки пропаганда вбивала людям нісенітниці, що вони вірили в такі речі», — дивується чоловік.

Все життя Ігор Мирославович пропрацював на заводі технологом. У 60 років пішов на пенсію. Має сина й онука, який зараз навчається в Америці.

Міла Мороз,  для “Громадського радіо”