Хотіли нести тіла на плечах, а КДБ було проти — свідок перепоховання Стуса

Сьогодні, 19 листопада, річниця перепоховання українських політв’язнів Стуса, Тихого та Литвина у Києві на Байковому кладовищі.

Звільнені з радянських таборів у 1988 році політв’язні вважали за необхідне перепоховати загиблих в ув’язненні на Уралі Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. Серед учасників експедиції з перепоховання у листопаді 1989 року був колишній політв’язень Василь Овсієнко, який свого часу сидів зі Стусом в одній камері, особисто знав усіх трьох загиблих.

За словами Василя Овсієнка, групі, що прилетіла в село Кучино на Урал забирати тіла для перепоховання, усіляко перешкоджала тоді місцева влада. Організатором перепоховання був український письменник, Володимир Шовкошитний, минулого року він розповідав свої спогади про перепоховання у ефірі “Громадського радіо”.

«Володимир Шовкошитний замовив домовини цинкові в Пермі, на якомусь підприємстві, але їх до кінця не зробили. Приходили якісь там чиновники і радили майстрам цю роботу не робити. Дві домовини були зроблені, а ще одна ні. То був клопіт синів Олекси Тихого. Вони були змушені самі власноруч робити домовину, хоча за нашими звичаями це не дозволено», — розповідає дисидент.

Розкопували могили з дозволу місцевої влади, на місці був присутній “уповноважений”.

«Але ми піднімати не могли домовини. Тому що в нас не було цинкових. А чого не було? Тому що в дорозі машину, яка везла домовини, звинуватили у тому, що вони збили хлопчика. Треба було вертатись на кінець міста. Коли Шовкошитний і водій вийшли з будки ДАІ — побачили, що їм прокололи праві колеса. Їх відпустили тоді, вибачившись, що мовляв, це не вони збили хлопчика», —  описує свідок тодішніх подій.

За його словами, у Києві перешкод таких не було, було багато зустрічаючих в аеропорту.

«В Борисполі було може чоловік із 300 з прапорами і корогвами. І як тепер бачу, як злетіла на машину Валентина, Василева вдова, і впала на цей ящик. Домовини ночували у Покровській церві на Куренівці», — додає Василь Овсієнко.

«Особливо небезпечних державних злочинців» ховали з почестями.

«Приїхали на Софіївську площу — а там уже тьма людей! Люди розповідали, що до останньої години не було людей на площі. Люди побоювалися, що їх можуть там порозганяти. І ховалися по тих маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах», — зазначає колишній політв’язень.

За словами Василя Овсієнко, то було чи не вперше, коли людей з великою кількістю українських прапорів не порозганяли. 

«Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо «Особливо небезпечних рецедивістів». Ось Олекса Тихий відбув 17 років в неволі, Юрко Литвин 22 роки, Василь Стус 12 років. За що? За слово істини, за правду», — згадує він. 

Юрій Литвин — український поет,письменник, журналіст і правозахисник. 24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом. 5 вересня 1984 року він помер у лікарні в міста Чусового Пермської області.

Олекса Тихий — український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. З 1981 тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі.

Василь Стус — один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. За офіційними даними, причина його смерті — зупинка серця. Василь Овсієнко поруч із цією версією висуває припущення про загибель від удару об карцерні нари, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Міла Мороз, спеціально для “Громадського радіо”