«За роком рік росте твоя тюрма...», — як Василь Стус читав свої вірші

Цього дня у 1938 році народився Василь Стус, відомий український поет і публіцист та один із найбільш активних і рішучих членів українського дисидентського руху. Жив та працював у Донецьку.

За переконання в необхідності української культурної автономії був переслідуваний режимом і половину життя – 23 роки – позбавлений волі. Автор збірок віршів “Круговерть”, “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар”, “Час творчості”, “Палімпсести”.

Пропонуємо послухати голос живого Стуса з альбому “Живий голос Василя Стуса” (2004) і почитати під аудіо текстові версії. Ці записи наприкінці 1960-х здійснив близький приятель Василя Стуса Леонід Селезненко, а перезаписи зберігалися в Івана Калиниченка, Леоніди Світличної та Броніслава Омецинського. Оригінали запису представники КГБ вилучили у Л.Селезенка під час обшуку 1972 р. й не повернули. Реставрацію голосу Василя Стуса на благодійних засадах здійснила СП «Комора».

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям — просвітку нема.

Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
од вибухлої злості занепалий,
боїшся межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.

1965-1967

Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би ти — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Земля тобі за бранку,
і земне тяжіння — за любов.

Листопад 1965

Нехай горить трава по осені
і чорні дим’яться поля,
але душі обезголосеній —
і обрій той, і та земля.
Холодним полум’ям займається
повітря, мрійне, як вода.
Не надаремне серце мається,
коли завирувала даль.
Не марне дзвону вечоровому
вторує вóроновий крик:
скорись дорозі уготованій,
хоч і коритися не звик.
Але живий живому тішиться,
живий не думає про смерть.
По ярій вечора доріжці
йде місяця остання чверть.
Хай світ насів тобі на горло,
проклятим Марком бродить ніч —
високі тіні, мрії, пориви
мережить тиша по вікні.
Тож хай горить трава по осені,
Хай чорні димляться поля.
Тобі ж за друзів колір просині
І ця зажурена земля.

1960

Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді і круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі тримають факели,
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.

Квітень 1965

Ти пам’ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам’ятаєш? Так багато губим
за пам’яттю: колись переінакшить
з нас кождого. А треба пам’ятати?

А треба пам’ятати. І затям.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали — чаділи на вогні.

І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судного часу. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Далекої, Розлучної, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді нащо літа? Навіщо спади
з лиця і з досвіду? І мить навіщо
скрадлива: вганяє у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?

Ти пам’ятаєш ніч? 1968

Список відтворення  з назвами 11 віршів доступний за посиланням на каналі YouTube користувача Somewhat Obscure Songs.

28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). Він оголосив в знак протесту безстрокове сухе голодування, а потім помер. За офіційними даними, причина його смерті — зупинка серця. Василь Овсієнко, дисидент і політв’зень, який колись перебував в одній камері зі Стусом, поруч із цією версією висуває припущення про загибель від удару об карцерні нари, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

В ефірі “Громадського радіо” Василь Овсієнко розповів про зв‘язки Василя Стуса з Донбасом.

Через багато років після смерті Василь Стус став лауреатом Державної премії ім. Т.Шевченка, Героєм України.