«Громадське радіо»
Саме тоді за кілька днів загинули десятки бійців. Їх згадали хвилиною мовчання, до батальйону приїхали і ті хлопці, що вже демобілізувалися. Підполковник Віталій Баранов нині демобілізований, торік кіборг із позивним «Біба» забезпечував ротацію в аеропорту. Впродовж восьми місяців в аеропорту і коло нього стояли за Україну. Військовий приїхав з Києва, аби схилити голову перед усіма, хто загинув, боронячи суверенітет нашої держави.
“Почтить не только тех, кто в аэропорту погиб, но всех, кто погиб из нашей части, но и во всех Вооруженных Силах, за нашу свободу и независимость. Своими смертями они сохранили жизни другим, не напрасно они погибли. В аеропорту мы показали все-таки силу воли, паириотичность и показали врагу о том, что мы можем обороняться и будем обороняться и просто так сдаваться не буде”, — каже Віталій Баранов.
Приїхав до вчорашніх побратимів з Києва кіборг Ігор, з позивним «Тринадцятий». Свого часу він буквально штурмував військкомат, просився, аби потрапити до війська. В Донецькому аеропорту впродовж шести місяців забезпечував зв’язок для бійців. Тоді він розумів: на нього покладена велика відповідальність, тож треба виконувати поставлене завдання.
“Киборги — это железные люди, но там ребята живые были, их вера, их дух были железными, потому и назвали сепаратисты киборгами. Это не зря. Я просто был ответственным за тех, людей, с которыми был рядом. Это не служба, не воевать, это работать. Люди выполняли особое задание, а твоя задача обеспечить их работу на высшем уровне. Это была моя работа”, — говорить кіборг Ігор.
На душі, зізнається Ігор, у нього сьогодні важко, адже на очах тоді гинули його товариші:
“Как на душе? Как может быть на душе у человека, у котрого погибла куча друзей, куча товарищей, который видел все воочию? Конечно, плохо, конечно, тяжело. Конечно, у каждого человека есть вера, что все это закончится, будет все хорошо. Я лично в шоке от того, что произошло в нашей стране, которая самая миролюбивая страна”.
А ще Ігор розповідає, що у полон на його очах українські бійці не потрапляли, а от вони брали бойовиків, носили їм їжу, бо ж вони люди, а коли починали з ними говорити, виявлялося, що ті люблять Україну, але воюють проти неї, бо їм ніде більше заробити грошей на життя.
“Тех, кого мы брали в плен и кого допрашивали, ребчта из моего взвода бежали к ним, чтобы накормить их. Это те, кто буквально день назад работал против нас и бежал оттуда. Они хотели есть, им было холодно. Это ж люди. Когда с ними общаешься, они говорят, что идут туда воевать, потому что им не за что жить. Поэтому говорить, что они воют за Новороссию, за идею — это бред. Я с ними общался, они шли против Украины только потому, чтобы заработать денег. А когда спрашиваешь, зачем ты это сделал, говорят, что любят Украину, но не было выхода”, — каже демобілізований боєць Ігор.
А кіборг з позивним «Дід» на службі вже 1 рік і 8 місяців. Він сам з Вінниці, коли завершився термін його служби по мобілізації, підписав контракт. Пишається, що служить разом зі славними хлопцями, що вписали свої імена в історію України. Втім, військовослужбовець хотів би повернутися додому, поглянути в очі людям і знати, що його побратими недаремно заплатили найвищу ціну — віддали життя за Україну.
“Піски, Опитне, Водяне і так далі. У мене було два поранення, контузія. І я залишився все одно. Я – десантник. У нас є прапор: «Ніхто, крім нас». А я відповідаю тому прапору. Мені би хотілося повернутися додому і відчути не славу, а просто побачити ті обличчя, за які ми тут знаходимося. Хотілося б просто знати, чи шанують вони тих людей, які тут на передовій”, — говорить кіборг «Дід»:
Сьогодні кіборг «Дід», а разом з ним і увесь 90 окремий аеромобільний батальйон продовжує перебувати на передових позиціях, боронячи східні кордони України.
Наталя Поколенко з Донеччини для “Громадського радіо“