Те, що я вмію готувати, не означає, що я не вмію стріляти, — бійчині АТО

Україніські волонтери представили фотопроект під назвою «Якби не війна», у рамках якого опублікували світлини бійчинь АТО. Детальніші історії жінок можна прочитати, перейшовши за посиланнями на їхніх іменах та позивних.  

Олена. Правий Сектор.

«Через півроку перебування на війні я отримала кульове поранення. Це сталося біля селища Піски Донецької області. Було дивне відчуття, що у цій битві я своє життя програла. Думала, що вмираю, свідомість була дуже туманною. Тому вирішила перед смертю простити ту людину, яка у мене вистрелила, адже я знала, куди йду і що там може трапитися зі мною. На собі відчула те, що відчувають усі поранені бійці: і допомогу простих людей, і байдужість керівництва країни», — каже Олена. 

Зараз вона сама допомагає іншим бійцям, які знаходяться в зоні АТО, а також пораненим, що лікуються в Києві. Хоча їй і самій потрібно долікуватися.

«Одного чудового дня чоловік заявив, що йде в ДУК ПС, а я зібралася в «Донбас». Скандал був гучний. Аргументи чоловіка, що «вже наносилася форми і місце жінки вдома» ніяк не подіяли. Коли зрозумів, що переконати дружину не вийде — покликав із собою в Правий Сектор, щоб «хоч якось була під наглядом». Знав, з ким одружився!» (Інна «Пума»).

Сьогодні вона відома як організатор «Марусиного полігону» під Києвом, через її «школу» пройшло багато «Марусиних Ведмедів», вона готує бійців для ВДВ ЗСУ. Перед війною Маруся була викладачем графічного дизайну. Під час Євромайдану вона займалась допомогою пораненим. 

«Позивний «Маруся» мені дали побратими з 14-ї сотні, бо я допомагала їм створити махновський рух, то на честь Марусі-Олександри Соколовської, яка воювала проти таких самих ворогів, разом з батьком Махном і те навіть відбувалось на моїй малій батьківщині від Фастова до Києва. «Звіробоєм» доукомплектували добровольці». От так і з’явилась Маруся Звіробій», — згадує дівчина. 

«Це все — минуле. А моє — це мій син, моє сьогодення і майбутнє. Заради нього і пішла на Майдан, а потім і на війну. Ми, українці — гідна нація, і заслуговуємо на гідне життя і майбутнє наших нащадків!» — говорить «Регіна».

До війни Надя була юристом у приватній компанії. На війні вона водій групи збору і аналізу інформації батальйону імені Кульчицького (штатна посада), за усним наказом командира БОП виконувала функції прес-секретаря батальйону та інформаційної розвідки. Вона харків’янка, а на війну пішла тому, що любить Україну! Тому що не хотіла, щоб у її місто прийшли стрєлкови, мотороли і їм подібні та почали встановлювати свої «порядки».

«Навчалась в університеті, хотіла стати знаменитим кутюр’є, адже моя спеціальність «дизайнер-кутюр’є». Перед війною мріяла стати головою пенітенціарної служби чи начальником відділу СБУ з боротьби з корупцією. Дуже хотілось бачити пики хабарників, яких запихають у воронок. А тепер мрію лише про Українську Самостійну Соборну Державу, без втілення якої всі мрії та сподівання — тлін. Я ніколи не була пристосуванкою і досі вважаю, що будувати щастя на купі лайна, маневруючи між жирними мухами та червами — то не моя доля. Моя доля — брати посильну участь у розбудові нової України або загинути у цій боротьбі», — розповідає «Дана». 

«Мене дуже часто запитують: «Чи доводилося брати зброю до рук? Чи доводилось стріляти в людину?». Так, я брала в руки зброю, але для захисту, захисту свого життя та того, хто потребував допомоги… І це не виправдання, а констатація факту. Стріляти доводилось, але не в людину, стріляти доводилось у ворога… Життя диктує свої коригування… Чи прийняла б я інше рішення?.. Наприклад, десь відсидітись, поки все мине… Ні! Я вихована по-іншому! Хай би тисячу разів доводилось вибирати, я би знову вибрала своє життя, і саме таким!», — упевнена «Ласточка». 

Питання, приймати участь у війні чи ні, для Олі навіть не стояло. Хоча вона могла й не йти тоді, насамперед як мати двох дітей (на той момент неповнолітніх). Але вона відразу ж написала рапорт, бо не уявляла собі, як можна виховувати хлопчиків у любові до Батьківщини і з почуттям патріотизму і при цьому, будучи військовослужбовцем, відсиджуватись удома.

Вікторія — командир механізованих з’єднань, підрозділів та частин. «Перебуваючи з групою розвідки на завданні, потрапила в засідку. Була контужена. 18 червня мій командир «Чех» відправив мене і ще двох наших на госпіталь. Ми звідти втекли, але до «Чеха» в підрозділ я так і не повернулася. Спершу комбат не відпустив (бо «не прокапала» контузію), а 7-го липня командира не стало… Іти було ні до кого… І так трапилося, що на той момент загиблих було все більше. Потім поїздки на Металіст, Лутугіне, Трьохізбенку. Мій підрозділ міняв інший на 29 посту», — згадує «Дика».

Ірина з позивним «Марго» на Сході була старшиною штурмової роти 5-го окремого добровольчого батальйону Правий Сектор. «Багато разів мене запитували, чому я, жінка, поїхала на війну? Те що я — жінка, ще не означає, що я слабка. Те, що я гарна, не означає, що я не можу бути розумною. Те, що вмію готувати, не означає, що не вмію стріляти. Хто, якщо не я — жінка, берегиня сімейного вогнища. Не чіпайте мою сім’ю і мою Україну! Не будіть в мені агресію! Бо я не буду мовчати, коли в мене забирають найдорожче… я буду діяти!» — саме так говорить Іра.

«Дуже добре пам’ятаю зустріч з ворогом — очі в очі. Я не відвела своїх очей. Мені не було чого соромитись. Пам’ятаю думку, що плакати не можна, бо хлопці тримаються, може й тому, що вони не можуть інакше, поки не здалися дівчата. Коли повернулася з пекельних канікул, пороздирала речі, бо вони не мали значення. Це лише речі. 

Пам’ятаю, як хлопці принесли мені шампуньку та помаду. Я завжди намагалася залишатися жіночною. Взагалі, я б додавала до жiночоï форми трохи косметики та маленький, але приємний парфум за порою року. Це офiгенна моральна підтримка для жінки. Найкращий спосіб залишитись при здоровому глузді — підтримувати в собі жiночнiсть. I поки у мене є поряд улюблений аромат та хоча б туш для вій, я буду впевнена у кожному своєму кроці. Нехай на мені буде сукня з секонду, але парфум не може бути дешевим», — каже «Кошка». 

Олена Сонцеслава. 1.05.14 до 23.02.15 волонтерка медичної служби в АТО, далі — військовослужбовець, служить у Національній гвардії, 1-му батальйоні ім. Кульцицького, санінструктор, боєць-рятувальник, провізор. У зону АТО приїхала 1 травня 2014 разом з першим новоствореним батальйоном добровольців переважно з Майдану.

«На той момент я була єдиною жінкою в баті, та ще й як волонтер, без будь-якого оформлення. До цього часу не розумію, як на це закрив очі генерал Сергій Кульчицький, враховуючи неприємний інцидент з 14-ма дівчатами ще на полігоні в Петрівцях: їх ввічливо попросили переїхати в окрему казарму, щоб не допускати неприємних інцидентів у спільних наметах із хлопцями та поберегти їхнє здоров’я. Але дівчата довго впиралися, і їх виставили за ворота… Чесно кажучи, я сама була за такі радикальні заходи. Тому що мені було соромно за поведінку декого з них. Не знаю як хто, але я, насамперед, була поглинута роботою в батальйоні, навчанням на полігоні й особливо важливо для мене було освоїти медицину, бо не маю медичної освіти. Хоча зараз розумію, що не з того починали — на жаль, про тактичну медицину тоді ще ніхто не чув», — згадує Олена.