Пішов з життя Лесь Танюк

До повідомлення про смерть екс-народного депутата Леся Танюка (народився 8 липня 1938 року, м. Київ – помер 18 березня 2016 р. в Києві), Харівська правозахисна група додала його біографію, яку ми наводимо нижче:

Народився в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі в Німеччині. Після повернення родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на батьківщину батька, у м. Луцьк Волинської обл. Тут Танюк закінчує школу, працює ливарником-формувальником на заводі, потім він студент культпросвіттехнікуму й актор обласного театру драми. Вищу освіту одержав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за фахом “режисер театру і кіно” (курс Мар’яна Крушельницького).

У 1959-1960 Танюк став одним із засновників Клубу Творчої Молоді (КТМ) у Києві – основного об’єднання українських шістдесятників, обраний першим президентом Клубу. У КТМ діяли секції: літературна, театральна, кіно, образотворчого мистецтва, архітектурна, музична, джаз-група й ін.. У КТМ було біля 900 осіб, разом з реґіональними відділеннями – до 2 тисяч, у тому числі Іван Світличний, Алла Горська, Іван Драч, Віктор Зарецкий, Володимир Загоруйко, В’ячеслав Чорновіл, Людмила Семикіна, Ірина Жиленко, Борис Нечерда, Сергій Параджанов, Леонід Череватенко, Леонід Грабовський, Сергій Білокінь, Неллі Корнієнко, Євген Сверстюк Юрій Бадзьо, Василь Стус, Василь Симоненко та ін. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших – кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченко, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи Куліша, сучасної поезії – від Василя Симоненка до Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ реґулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів – М. Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицкого, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи “Розстріляного відродження”.

Дуже скоро з’ясувалося, що діяльність КТМ виходить за офіційні межі, що виставки, обговорення, туристичні поїздки з метою вивчення і фіксації архітектурних та історичних пам’ятників України, поетичні вечори, театральні спектаклі (Бертольд Брехт і Микола Куліш у постановці Танюка), кінофільми (наприклад, “Тіні забутих предків” С. Параджанова – Ю. Іллєнка і “Криниця для спраглих” І. Драча), опубліковані статті і книги мають відверто протестний антитоталітарний характер. Діяльність КТМ підтримали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, М. Стельмах, Гр. Кочур, провідні українські художники й композитори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ.

У 1962 КТМ подав владі список церков та інших історичних пам’ятників, яким загрожує знищення, – з вимогою вжити відповідних заходів. У тому ж році група членів Клубу під керівництвом Танюка їздила на Соловки і зібрала там матеріали про репресії української інтеліґенції. Восени 1962 в КТМ була створена комісія, до якої увійшли Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко, – для перевірки даних про масові поховання жертв сталінських репресій у районі Броварів (тепер – Биківня під Києвом). Перше, що вони побачили, приїхавши на місце, – дітей, які грали у футбол дитячим черепом, у потилиці якого був отвір від кулі. За результатами опитування місцевих жителів був складений Меморандум, спрямований владі, – з вимогою розслідувати події 30-х років, пов’язані з розстрілами в Биківні, з похованнями жертв репресій на схилах біля Жовтневого Палацу культури, на Лук’янівському цвинтарі.

Може, цим КТМ остаточно переступив межу дозволеного. Почався тиск на Клуб. Танюка зняли з керівництва КТМ, але, хоча офіційно президентом був обраний Віктор Зарецький, Танюк продовжував фактично керувати Клубом до його остаточного закриття наприкінці 1964.

У ці роки Танюк багато їздив по Україні. Ставив спектаклі в Одесі, Львові, Києві, Харкові (пізніше заборонені і зняті з репертуару). У багатьох містах з ініціативи Танюка виникли клуби, схожі на київський.

1965 р. через переслідування з боку влади Танюк змушений був виїхати у Москву, де працював до 1986 у ЦДТ і МХАТі, Театрі ім. Станіславського, Театрі ім. Маяковського – в Охлопкова, Завадського, Єфремова. У його творчому доробку – понад 50 спектаклів, кілька телекінофільмів, книги про Крушельницького, Курбаса, збірка віршів “Сповідь”, десятки перекладів – із Шекспіра, Аполлінера, Гейне, Тагора, Піранделло, Брехта, моноґрафія Гордона Крега, романи Джойса Кері і Ж. Кесселя, п’єси драматургів народів СРСР, Польщі, Болгарії, НДР.

У 1986, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють “за невідповідність посаді” без права працювати в театрах.

Член трьох творчих спілок – Театральної, Кінематоґрафічної та Спілки Театральних Діячів України. З 1992 – Голова останнього.

У березні 1990 обраний депутатом Верховної Ради України, член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновского (1992-1993). У 1988-1989 – член Робочої Колеґії Всесоюзного “Меморіалу” в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського “Меморіалу” імені В. Стуса, 1993-2014 – його голова. У 1995 очолив Всеукраїнський Комітет з підготовки суду над КПУ “Нюрнберґ-2”, а в 1996 став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України.

Танюк – народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002–2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського Інституту культури, керівник акторського і режисерського курсів у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992).

Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму “Голод-33”, автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури “Розстріляне відродження”.

Видав 38 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, щоденники, які охоплюють від 1956 р. донині. Це історія радянського і пострадянського життя без гриму і ретуші, цінне джерело інформації про становлення і розвиток шістдесятництва.

Нагороджений орденом Ярослава Мудрого (1998).