Ірина Сампан/Громадське радіо
Пані Людмила — вчителька на пенсії зі Станиці Луганської, одна з небагатьох, хто при відсутності українського телебачення та цілодобовій «ЛНРівській» пропаганді зберігає холодний розум до того, що відбувається у фронтовому містечку. Говорить про українську армію та прикордонників і хороше, і погане, так само, які і про своїх односельців. Про референдум та Росію, історію та рівень освіченості у Станиці Луганській, а також про те, кого і чого налякані російськими сюжетами жителі східної України боялися під час Революції Гідності.
«На референдум я не ходила, я вважала, що це щось не те. У нас якесь «казачье» приїхало відкілясь, навіть не «станичанські». Я в цей час хворіла, лежала, і мені з клуба все добре чути: «Так, визначайтеся, чи ви в ту партію, чи в ту!». І я подумала, що це теж якась афера. Як виявилося, то вони говорили про референдум відносно федералізації. Країна повинна бути єдина. Тут на мене і «бендерка» казали, але прислухалися. Тоді через деякий час референдум в Луганську був, там обдурили. Спочатку сказали — бути у складі України. Деякі люди так і думали, що федералізація у складі України, а насправді не так зробили».
Тема Майдану була найскладнішою за всю розмову. Пенсіонерка каже, що слухала радіо кожного дня про те, що відбувалося у столиці. Пропаганда про проплаченість активістів чи те, що «все сталося через майдан» добре тут вкорінилася. Та найбільше луганців лякали промови лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. «Ми просто не розуміли, нащо він так говорив, не розуміли, чому він так агресивно проти нас налаштований», каже Людмила.
«Тягнибок. Він був налаштований… у нього погляди були не такі, як у нас. Я цього не розуміла. Я завжди за те, щоб була дружба, між Заходом і Сходом. Він дуже різко. Так не можна».
Людмила виросла у сім’ї вчительки української мови й літератури та історика. Вдома говорили виключно рідною мовою. До 1963-го року вона з сім’єю жила у Сватовому Луганської області, але батька перевели в Станичне райвно (відділ освіти, ред.). Приїхавши до Станиці Луганської, зрозуміли, що освіта тут не на передовому місці.
«На першому місці у них торгівля, теплиці тощо. У них знання були на нулю. Або: приїхали на першу конференцію, частини залу немає — серпень місяць, вони на баштані! Ви можете уявити, що у них на першому місці? Ми сюди коли приїхали, на нас називали «дипломовані голодранці», а у нас дійсно була одна машина з книжками, і ящик з кошенятами».
Після цього батько пішов до чиновників з вимогою побудувати школу у Вільховому Станично-Луганського району.
«Він йде до першого секретаря і каже, що «нам треба побудувати школу». Почали завозити туди все, будівельні матеріали тощо. Секретар дізнався про це і дав йому по партійній лінії «строгач». А у нього були тільки одні подяки і школа на першому місці. Він маму заспокоював: «Надійка, ти не переймайся, догану знімуть, а школа буде довго. Після того, як побудували школу, йому дали ще один значок «відмінника народної освіти».
Людмила розповіла й про своїх односельців. Після того, як Станицю звільнили від проросійських бойовиків, місцеві жителі різними способами намагалися підлеститися до українських військових:
«Тут народ у нас боягузливий і продажний. Коли тільки почалася війна, я йшла з магазину і запитала у солдата, чи будуть сьогодні стріляти. Кажу: «це мабуть сьогодні не стріляють, бо гуманітарка з Росії їде в Луганськ». А наш односельчанин почув і почав підлещуватися до цього хлопця: «Ой, та яка там гуманітарка, там пусті коробки», — стверджує вчителька.
1424 грн. Така пенсія у Людмили. Половина на ліки, мінус 200 гривень за комунальні послуги. Залишається приблизно 500 гривень. «Добре, що волонтери допомагають крити продірявлений снарядами дах, — каже жінка, — а то б спала під відкритим небом».
Ірина Сампан зі Станиці Луганської для «Громадського радіо»