Громадське радіо
На місці їхніх домівок радянська влада побудувала військовий полігон, що нині перетворився на чисте поле.
Село Фрумушика ви не знайдете на жодній карті. Колись тут були 4 молдавських села і одне німецьке. Тепер — чисте поле, поряд з яким влаштувалося невеличке еко-поселення. На його вході чатують велетенські чабани — вони на воротях зустрічають гостей. Адже родина Олександра Паларієва — засновника поселення і музею при ньому — споконвіку розводила овець.
«До 14 років я пас овець тут. Тут народився мій тато, діди і прадіди. Це, напевно, божий промисел. Знаєте, як людина думає, що він — це все. Його рішення. Це доля якась», — згадує засновник поселення Олександр Паларієв.
З десяток років тому у Олександра з’явилася ідея – на порожньому місці його дитячих спогадів відбудувати частину села, що зруйнувала радянська влада.
Тоді, у 46-му, людей відселили до Казахтану. Цілий рід Паларієв відправили у вигнання, залишилися лише ті, хто встиг змінити прізвище з молдавського Паларія на більш русифіковане Паларієв.
«У 46-му році за 2 тижні вони були виселені. Були виселені. Просто люди прийшли з війни, здавалося б, ті, хто по ідеї вже війну пройшли. І коли таке дізнаються, що через 4-5 місяців йти, а люди підняли паркани нові, поставили нові дахи підняли», — згадує засновник поселення Олександр Паларієв.
Олександр розповідає історію свого роду на пагорбі поряд з поселенням. З нього видно річку, що поруч, новенькі хатки та кількасот скульптур Леніних. Таких контраст вражає. Але Олександр запевняє: так потрібно, аби люди не забували свою історію і знову не робили старих помилок. Кілька років тому він відвідав парк Грутас у Литві. На площі в 20 гектарів там зібрані монументи радянським вождям. Вхід до парку огороджений колючим дротом, по кутах — вежі з прожекторами — нагадування про радянські табори, що понівечили сотні тисяч людських життів. Тоді Олександр зрозумів — таке нагадування повинно бути і в Україні. Та заснував свій музей соцреалізму. Тут, серед полів, у селі, знищеному за наказом радянських вождів, стоять сотні викинутих пам’ятників. Більшість — це Леніни. В бюстах, на повний зріст, з кашкетами та без, великі та маленькі – вони визначають дух музею. Поряд – кілька бюстів іншому ідейному кату Радянського Союзу — Сталіну. Його взагалі відкопали з-під землі.
«Приїхали до мене знайомі, один знайомий, власник винзаводу, приїхав на півгодини, а поїхали в пів на шосту ранку. І він каже: а мій охоронець у мене на винзаводі каже, що десь закопаний бюст Сталіна. Через 2 години ми були там, сторожа знайшли, почали копати, і буквально через 10-15 сантиметрів ми знайшли, просто випадково знайшли, викопали цей бюст — з’явився Сталін. Поступово тут видно доведеться робити всіх керівників радянської держави. Після Сталіна ми знаємо, хто був, і хто завершує всю епопею радянського часу», — розповідає засновник поселення Олександр Паларієв.
Списані пам’ятники сюди привозять в різному стані. Частіше — потрощеними. Однак нині цього майже не помітно. Все завдяки Івану Короленко. Він скульптор, приїхав на Одещину з Вінниці. Вже багато років Іван ліпить нові обличчя скульптурам, здебільшого — класичних Ленінів. Скульптор каже: робота йому до вподоби, бо з точки зору мистецтва обличчя у червоного вождя класичне. Хоча і згадує: тоталітарний режим ненавидів зі школи.
«Я пам’ятаю, як мене в піонери приймали, колись в школі, це жахи, а потім я і подумати не міг, що буду ліпити Леніна, ой, скільки голів тут я ліпив», — згадує скульптор Іван Короленко.
Тут на площі в кілька гектарів Леніни, Маркси, Сталіни, Дзержинський та Брежнєв. Сюди ж привели найбільшого Леніна Одеси — його тільки у травні змогли зняти з постаменту та перевезти у Фрумушику. А ще – Маяковський та Горький, Джек Лондон та невідомі композитори та актори. Поряд — поляна з піонерами та радянськими родинами — переможцями соцзмагань. Усіх їх ретельно від реставрували аби залишити на згадку нащадкам про часи тотального щастя та кухонних революцій.
«Можна сказати, що це музей історичного минулого. Я не буду давати якусь політичну оцінку всьому, але в даному випадку це так».
Сюди привозять на екскурсії дітей, та й дорослі, незважаючи на бездоріжжя, заїжджають подивитися на повалених вождів. Все – аби люди ніколи не забули своє минуле. Саме для цього поряд зі скульптурами — інсталяція зі снарядів, що сотнями залишилися навколо поселення ще з часів другої світової війни.
«Це ми збираємо на полігоні, зробили троянду війни. Є таке бачення, що воно буде все більше і більше розквітати. Це художники придумали таку інсталяцію, то, що дерево, будемо говорити, старе дерево, засохло. Тут був полігон, бачите, побито осколками, але всередині виростає дерево, типу життя перемогло. А це ось — бойовий шлях частини, в одній військовій частині зруйнованій побачив близько караульного приміщення, і теж це все до нас потрапило», — розповідає засновник музею Олександр Паларієв.
Ми повертаємося до пагорбу пам’яті, з якого розпочали свою екскурсію. На згадку про 5 зруйнованих сіл тут стоять хрести. І всі охочі можуть привести табличку з іменами людей, яких звідси депортували. Першими Олександр встановив тут хрести на честь своїх родичів.
«Ось цей хрест поставлений роду діда Палар і роду бабусі Фітеску 13 Паларієв відправили в Казахстан, повернулася одна дівчинка», — розповідає Олескандр Паларієв.
Поряд — вивернуті з коренем дерева. Це — меморіал тим, кого з коренем вирвали з рідної землі аби потім розвіяти по всьому світу. Олександр замовкає ненадовго, а потім продовжує.
«Радянська влада так і робила, вона просто змушувала забувати рідну мову, рідну землю, як на далекому сході, як зараз в Луганську і Донецьку», — закінчує розмову засновник музею Олександр Паларієв.
Ганна Снєгіна, «Громадське радіо» з Одещини