Хотілося просто вмерти вночі — політв’язень, що втік з Криму

Ільченко прибув на матерікову Україну ще два місяці тому, але він вирішив розповісти про це тільки зараз, тільки після того, як перевіз батьків з Криму — це сталося тиждень тому. У Криму йому інкримінують дві статті – 280 та 282 – екстремістські дії та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Його було заарештовано 2 липня 2015 року, а 2 червня 2016 відпустили із СІЗО міста Сімферополь під домашній арешт. 

Ільченко, 37 років, колишній керівник мовної школи у Севастополі, володіє 8-ма мовами,  та сам викладав, після анексії Криму відмовився з родиною від російського громадянства та відкрито виступав проти окупаційної влади. Він стверджує, що ніколи не шкодував про це рішення — не брати паспорт РФ.

“Я для сучасної Росії ворог народу у третьому поколінні… Я агітував людей проти того, щоб брати російськи паспорти, проти того, щоб підкорюватися російській окупаційній владі. В мене було досить багато учнів, звичайно що були й перерви, був якійсь вільний час, коли ми збиралися разом, і ми говорили зокрема про ці важки питання”. 

Ільченко каже, що першій візит співробітників ФСБ та Центру протидії екстремізму до нього відбувся після Дня Незалежності України у 2014 році. Тоді він відкрито святкував його в офісі своєї школи, а також разом зі студентами вони віднесли квіти до пам’ятника Шевченко в центрі Севастополя. На допитах йому ставили питання, чому він та його родина не взяли російські паспорти.

Після цього він ще був на свободі до 2 липня, та мав змогу їздити на вибори, він також продовжував виступати на ТБ та висловлювати свої думки в інтернеті. 

«2 липня 2015 року зранку я прокинувся від того, що у двері нахабно стукали, кричали: вікрийте, поліція. Хоча це були співробітники ФСБ та ЦПЕ одягнені у цивільний одяг. Батько відкрив, до квартири завалилися біля 10 людей. Була жінка, яка це все знімала, хоча офіційно потім у матеріалах справи не було того».

Ільченко каже, що саме ця жінка намагалася провокувати його раніше – приходила до нього із листівками нібито Правого Сектору та пропонувала їх розповсюдити. Але він тоді здогадався, що це була провокація та відмовив їй.

Обшук тривав в нього дома та в офісі – по чотири години. Було вилучено три його телефони, комп’ютер та фотоапарат.

Спочатку Ільченко затримали на дві доби, а наступного дня заарештували вже на 2 місяці. Офіційна причина — за пости у фейсбуці.

Політв’язень розповідає, як на нього чинили тиск у тюрмі:

«Коли я потрапив до в’язниці, на мене намагалися чинити дуже великий пресінг, намагалися не давати мені спілкуватися з іншими політв’язнями. Посадили з людьми із кримінального світу, сиділи там, наприклад, люди, в яких було по п’ять вбивств, 9 судимостей. Одного разу, коли одна така людина напилася, вона мені сказала, що їм обіцяли коротші терміни ув’язнення, навіть вихід на умовно-дострокове. Якщо вони примусять мене прийняти російське громадянство, та підписати все, що хотіла російська влада. Хотіли мені нав’язати ще те, щоб я підписав паперці, що я ніби то є координатором ПС Севастополя, а ще краще по всьому Криму. Також хотіли, щоб я підписав, що хотів підірвати пам’ятники Леніну».  

Юрій Ільченко каже, що його били та погрожували:

“Били як і співробітники служб, так і в основному співкамерники, бо в них буле таке завдання. Намагалися бити по нирках, голові, хребту — так, щоб залишалося якомога менше слідів, але щоб завдати якомога більше страждань, шкоди. Ставилися взагалі гірше ніж до собаки і кожного разу, коли я засинав ввечері, не хотілося зранку прокидатися. Хотілося просто часто вмерти вночі, щоб наступний день не наставав”. 

Ільченко каже, що за всі ці 11 місяців арешту, йому допомагало триматися спілкування із іншими політв’язнями. За його словами, він сидів в одній камері з кримським татарином Арсеном Джепаровим. Спілкувався з Ахтемом Чийгозом — він сидів на тому ж поверсі. А також з іншими кримськими татарами, засудженими по справі Хізб ут-Тахрір.  

Після того, як він звільнився під домашній арешт, Ільченко вирішив втекти. Втечу запланував напередодні Дня Росії.

“В ніч на цей день я вдяг батькову куртку, взяв мамину палочку, хотів щоб камери спостереження не відразу впізнали мене. Камери були розвішені скрізь, я сам бачив, як їх встановлювали, навидь на деревах навколо будинку, де була моя квартира, де я мешкав там із батьками. Вийшов з будинку, потів вже побіг, скинув з себе ту куртку, палочку, зрізав браслет, що був в мене на нозі, якій слідкував за моїми рухами. Потім тікав 1.5 години через ліс. До кордону діставався автостопом, тому що знав, що мене шукатимуть — із собаками. Це була правда. Насправді в день, коли минуло кілька годин, як розповідав мені мій батько, прийшло біля 10 поліцейських, військові із собаками, і намагалися мене знайти, взяти мій слід. Але їм це не вдалося, бо я кілька разів змінював машини, частину шляху йшов пішки, частину проїжджав автостопом, таксі. Переходив кордон через замінований ліс, навмання, лише на всевишнього були всі сподівання. Я казав, що нехай буде його воля — як буде, так буде. Головне не потрапити знову до того пекла. 

Коли вже минуло півночі – це була вже наступна ніч. Одну ніч я тікав з дому, потім день діставався до кордону, наступну ніч переходив вже кордон. Мені здавалося, що я йду тим лісом вже довго, але насправді за півночі я пройшов приблизно 200-250 метрів, бо там були суцільні хащі. Іноді 5-10 хв треба було один метр проходити, бо треба розгрібати гілки колючі”. 

На нейтральній території Олександр натрапив на російського солдата.

“Я почав від нього швидко тікати, а той не відразу зорієнтувався, бо не встиг почати стріляти до мене, хоча побіг за мною. Коли я добіг до нашого солдата, що там був, я крикнув щось на кшталт “зупиніть його!”. Потім пробіг далі до місце, де вже перевіряли документи. Може це є трохи театрально, але насправді я відчував тоді, те що робив, я впав на коліна, подякував богові за своє визволення, поцілував українську землю, а потім лише пройшов до того кіоску, де перевіряють документи”. 

Зараз Ільченко мешкає у Львові, де йому допомагає адаптуватися КримSOS. 

Тетяна Козак, “Громадське радіо“, Київ