report.if.ua
Зазвичай сюди приїздять на кілька днів, щоб допомогти, і лишаються, наприклад, на місяць.
Ігор Чернецький зазначає, що зараз центр більше займається трудотерапією.
Як написано на сторінці центру у Facebook: «На цьому унікальному місці засновуємо спільноту вільних людей. Сюди запрошуємо всіх, хто хоче зцілити своє серце від старих і сучасних війн, хто хоче жити вільним, хто потребує підтримки друзів! Запрошуємо комбатантів нинішньої війни з Росією, вдів, учасників Майданів, дітей та членів сімей учасників АТО, волонтерів і всіх, хто хоче творити Україну!».
Працівників зараз небагато: четверо чоловіків разом з Ігорем, його дружина Наталя, її мама та маленька весела донечка господарів Соломійка, пише Репортер.
«Коли відчуваєш, що людям треба десь відновлюватися, отримувати якусь моральну підтримку, духовну реабілітацію, і розумієш, що в Україні такого просто немає, тоді й з’являється бажання створити таке місце, — розповідає Ігор про ідею центру. — План у мене з дружиною виник ще на початку 2015-го, після виходу хлопців з Дебальцевого, бо я бачив, як вони по-чорному спивалися. Ну і після Іловайська, де загинули мої побратими… Людину ж після війни не можна відпускати одразу в сім’ю чи суспільство, адже суспільство її не розуміє, адаптуватись їй важко. Таких потрібно збирати й везти у реабілітаційні центри, як це робиться у США чи в Ізраїлі. Щоб не було зривів, всього іншого. Тому що одна справа — покалічені тіла, а в нас душі… покалічені», – говорить Ігор Чернецький.
У просторій світлій кімнаті із блакитними стінами стоять кілька ліжок. Тут буде відпочинкова зона, максимум на 12 людей.
«Якби не кошти, які я отримую за поранення, якби не друзі за кордоном і в Україні, то було б надзвичайно важко, — говорить Чернецький. — Якщо порахувати, то разом із будматеріалами ми вже вклали сюди понад 400 тисяч гривень. Майже половина — особисті гроші. Заощадження сім’ї, допомога друзів з-за кордону, звісно, ще є відкритий рахунок організації, волонтерський рахунок, усе є».
Один із чоловіків, які працюють надворі, просить Ігоря щось допомогти. Той зривається з місця.
На великій купі піску під хатою сидить Соломійка.
«Має власну пісочницю», — жартує батько. Робота тут знайдеться для кожного, руки потрібні всюди.
За словами господарів, у Клубівцях було єдине місце, неподалік Франківська, де вже можна було жити, бо десь треба було — і жити, і починати будувати. А коли все планувалося, то думали ще й над тим, аби місце було пов’язане з УПА чи якоюсь історичною подією. А тут неподалік, десь за 800 м — криївка.
У найближчих планах Ігоря Чернецького — закінчити будівництво та, нарешті, приймати відвідувачів. Насправді спершу планувалося, щоб центр будували самі бійці. Свої для своїх. Демобілізовані, після поранень, ті, хто прийшов на ротацію.
«Бо коли вони це зроблять самі і зроблять для тих хлопців, які прийдуть після них, це вже принесе моральне задоволення», — каже Ігор.
Формальних заїздів — коли є встановлений термін приїзду, від’їзду і програма на всі дні — ще не було. Зазвичай усе відбувається так: люди приїжджають на кілька днів, щоб допомогти, і лишаються, наприклад, на місяць. Ігор сміється, що зараз у центрі в основному «трудотерапія», хоча вона теж дає позитивні результати.