«Я кожен свій роман пережив». Пішов з життя письменник Роман Іваничук

Сьогодні пішов з життя український письменник родом зі Львівщини Роман Іванович Іваничук. 

Постать Романа Іваничука в українській літературі надзвичайно вагома. Він автор більше 20 історичних романів, багатьох збірок новел та оповідань, належить до тих письменників, які змінили духовну атмосферу в Україні. 

Роман Іваничук — український письменник, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України (з 1960), депутат Верховної Ради України І-го скликання (1990–94). Заслужений працівник культури України.

Перелік творів, які залишив після себе письменник:

збірка новел «Прут несе кригу» (др. 1958);
збірка новел «Не рубайте ясенів» (1961);
збірка новел «Під склепінням храму» (1961);
роман «Край битого шляху» (1962);
збірка новел «Тополина заметіль» (1965);
роман «Мальви» (написаний 1965—1967; друк. 1968); виданий вдруге під назвою «Яничари»;
збірка новел «Дім на горі» (1969);
збірка новел «Сиві ночі» (1975);
повість «Місто» (написаний 1972—1975; др. 1977);
роман «Черлене вино» (написаний 1974—1976; др. 1977);
роман «Манускрипт з вулиці Руської» (написаний 1976—1978; др. 1979);
збірка новел «На перевалі» (1980);
роман «Вода з каменю» (написаний 1978—1981; др. 1982);
роман «Четвертий вимір» (написаний 1980—1984; др. 1984);
повість «Сьоме небо» (1985);
роман «Шрами на скалі» (напичаний 1984—1986 др. 1987);
роман «Журавлиний крик» (написаний 1968; др. 1988);
роман «Бо війна війною» (др. 1989);
роман «Орда» (др. 1992);
«Вогненні стовпи» (2006);
«Хресна проща» (2011);
«Торговиця» (2012)

“Громадське радіо” публікує вибрані цитати письменника.

Про любов до історії

Я завжди цікавився історією. Взагалі, така моя натура – любив читати історичні романи, повісті, книжки Чайковського, Кащенка. У дитинстві навіть пробував осмислити Грушевського. Коли став професійним письменником, працював у жанрі новелістики, повістей. А повісті завжди скочувалися до тем минулого, до історії. Коли підходило моє поважне повноліття – сорок років, я збагнув, що історичний роман як той чинник, який зміцнює історичну пам’ять в людей, пам’ять про минуле, зникає через радянську владу, яка забрала в нас цю історичну пам’ять. Без неї народ стає отарою. Спостерігаючи, як знекровлюється нація у безпам’ятстві, я зрозумів, що це мені асоціюється з яничарством. Написав роман «Мальви», який став своєрідним вибухом. У мене є безліч листів, які зберігаються ще з тієї пори – українці тоді прозрівали, шукали свій корінь. Мене підбадьорила письменницька слава, я не сподівався, що буде такий ефект. Цей роман привернув до мене увагу вчених. І ось один львівський професор, Григорій Нудьга, якось перестрів мене і сказав: «Ви можете писати історичні романи. І хай це буде вашим життям. Бо все пропадає. Напишіть десять історичних романів про найважливіші віхи нашої історії. Й можливо ці книжки вийдуть і будуть потрібні людям». Я сказав, що для цього не вистачить життя – над одним романом треба працювати кілька років. 

Про те, які історичні романи зараз на часі

Тема відступництва, яничарства – вона є вічна. Людина хоче краще жити, піддається впливу, зраджує себе, народ, віру. За гроші вона стає манкуртом. Можливо, винні обставини. Треба викликати в людей огиду до того почуття зради за гроші. Все це почалось дуже давно – Юда, який зрадив Христа за срібняки, полковник Ніс за Івана Мазепи, що провів у Батурин каральні полки Меншикова. Це теми, які висять у повітрі і спонукають мислячих людей думати.

Про дитинство та корів

У мене було гарне дитинство. На відміну від моїх товаришів: вони були селянські діти, а я — син учителя. Мене виховували за всіма правилами галицької інтелігенції, вчили, як сидіти за столом, як поводитись між людьми. Я дуже багато читав, перечитав усю батькову бібліотеку. Вона була не така велика, як моя (бібліотека Романа Івановича вміщує понад 10 тисяч книг. — Авт.), але все ж немаленька й хороша. Правда, велика її частина була знищена. Сам батько вже за радянської влади спалював книжки, бо там були Грушевський і Хвильовий, за яких могли і посадити.

Я пас корів і читав. Хоча тато контролював, які книжки мені брати, казав: «Ту тобі ще зарано читати, а ту — вже час», та я його не слухав, читав усе, що під руку потрапило. Був навіть кумедний випадок, я вчився у 8 класі, ставав парубком. Якось батько мій каже: «Сину, тобі пора знати такі речі, які знають тільки дорослі люди». І дав книжку «Статеве життя і венеричні недуги». «Прочитай, — казав, — тобі треба знати, бо є і небезпеки, і любов, і хамство, і нечистоти». А я подивився на книжку, та й кажу, що вже її читав. «Коли?», — здивувався батько. — «Та ще в другому класі, але нічого не зрозумів…».

Про цькування в СРСР

За радянської влади я здобув таке ім’я, що мусили з ним рахуватися, але й цькували мене, як сидорову козу. Все піддавали критиці. «Мальви» були заборонені, «Журавлиний крик» теж — надрукували його аж під час горбачовської перебудови. І це було нелегко. Але я пройшов все чесно, я ніде не хвалив радянську владу, я не «плювався» на своє, як робили інші. Навіть мої приятелі писали антинаціоналістичні віршики. А я їм завжди казав: «Хлопці, не робіть цього, бо то не вічне, і вам буде соромно. А як не вам, то вашим дітям». Так воно і сталося.

Про мандри 

Я постійно мандрував. Не було такого місця, щоб писав про нього не бачивши. Коли працював над “Журавлиним криком” — про останнього кошового отамана Запорізької Січі у 1762-му та 1765—1775 роках Петра Калнишевського, то вирушив на Соловки. Пам’ятаю, сказав тоді: “Господи, чому раніше не народився, поїхав би за казенний кошт”. На Соловках бачив меморіальну дошку запорізькому отаману. Коли заходив у каземат, де 25 років сидів Калнишевський, було моторошно. То така нора! З одного боку — лежак, де він спав, з іншого — місце для нечистот. Віконце як долоня, ще й заґратоване. Світло ледь падає. Огледів те все, і стало страшно. Покликав дружину Софію, яка залишилася назовні. Вона мене не почула. А Петро Калнишевський у тій глухоті прожив 25 років. Коли я побачив, що таке можливо — що людина може тут вижити, мені стало дивно й страшно. А потім виникло якесь містичне чуття, що він від Бога був наділений особливою силою.

Про покликання

…Я кожен свій роман пережив. Як закінчував — а це дуже тяжка робота, — казав дітям і дружині: “Пишіть самі. Я більше не можу. Не хочу, не буду!”. Минав місяць — сідав за новий, бо жити без того не міг і тепер не можу. 
 

За матеріалами інтерв’ю для Всі книги, Буквоїд, Газета.