Як живе прифронтове Троїцьке - репортаж

Село Троїцьке Попаснянського району знаходиться на першій лінії оборони. Це частина, так званої, Світлодарської дуги, на якій півтора місяці тому був прорив, та війська ЗСУ зайняли нові позиції. Як заявили тоді в Міноборони, Мінські угоди порушені не були, тому що позиції знаходяться в межах лінії розмежування на стороні, контрольованої Україною. У 2014 і 2015 роках тут відбувалися важкі танкові бої.

Зараз село, що розкинулося по обидва боки річки Лугань, напівпорожнє. Однак, працює школа, лікарня і магазини. Транспорт в село не ходить, але сюди приїжджають волонтери та Червоний хрест, які постачають місцевих жителів вугіллям та іншими необхідними речами. Електрика і вода є.

Незважаючи на обстріли, що посилилися останнім часом, в житлові будинки снаряди не потрапляють – бойовики «пристрілялися» і б’ють тільки по позиціях ВСУ.

На вулиці Сонячній, колишньої Фрунзе, залишилося тільки п’ять сімей. Більшість будинків тут пусті – вулиця знаходиться на самому «передку».

Саша – військовий. Кілька днів тому він звільнився з ЗСУ і приїхав жити в Троїцьке – до своєї дружини Тетяни і двом новонародженим дітям – Назара та Ілллі.

Як він каже, познайомився із колишньою дружиною, під час його військової служби в Троїцькому. Купував у її сім’ї молоко – так й закохалися один в одного, одружились. Вона була вчителькою в школі в Стаханові, яке зараз на території ОРДО.

«У 2014 році, коли все тільки починалося, я сюди приїхав. Тут женився, в нас два маленьких хлопця. Дбаю про них», – розповідає свою історію Саша. 

 «Потом в другий раз пішов. Я хотів, щоб мене сюди поставили служити, рядом,  у Попаснянський район. Але не вийшло – був у Майорську, Зайцевому».

 «Я тепер, напевно, вже нікуди не пійду. Досить», – каже він.

До війни Саша мешкав у Кривому Розі, працював фрезерувальником, але до себе поки що не планує повертатися. Йому подобається в Троїцькому, незважаючи на близькість фронту.  

 «А так добре тут. Люди, правда, щось не вертаються».

 «Нормально все. Приїжджайте сюди хоча б у серпні, все буде красиво. Все буде добре».

Сусідка Саші, 73-річна бабуся Віра, живе зараз сама. Рік тому поховала свого діда, чоловіка. У неї своє господарство – індики, кури, гуси. Була раніше корова.

 «Я дояркою робила. У мене 41 рік стажу. У нас радгосп був хороший. У кожній хаті люди жили», – розповідає Віра про своє життя.

 «У мене троє дітей. У селі, і в Сєверодонецьку онучка. У Харькові онучка. У Світлодарську син, дочка тут одна, інша в Ясіноватой».

Каже, що діти приїждають та дбають про неї, привозять все необхідне. Ніхто її не ображає – тільки один інцидент був напочатку війни, коли їй українські бійці на дворі прострелили лампочку, мовляв, щоб не була орієнтиром для бойовиків.

 «Оце сегодня тихо. А вчора як почали, так моторошно. Я кажу, тоді не так страшно було, як зараз», – каже Віра про останні обстріли.

Тетяна Козак, для Громадського радіо