День з життя жіночої колонії для неповнолітніх - репортаж

Цій стрункій дівчині з великими зеленими сяючими очима 16 років. Весела, рухлива, весь час ніби посміхається. Довге волосся, зібране в «гульку», ямочки на щічках, ніякого макіяжу. На ній фіолетовий гольфик, темна звичайна кофтинка, спідничка до колін.  Пластична, граційна, вона тут найкраща в спортивному танці, схожа на гімнастку. Є талант – це  підтверджують і ті, хто її вчить. Вона має плани про вступ до вишу, на вчителя математики. От тільки-но звільниться з колонії для неповнолітніх. А це вже дуже скоро – цього місяця.

«З мамою у мене відносини не дуже. Хотілося б їх налагодити, щоб вони були тепліші. Щоб вона мені могла довіряти, а я їй. Дуже хотілося б»

У неї в житті проблеми. А ще її мати вісім місяців не відповідає на дзвінки. Здається, між ними стіна, в родині роками триває конфлікт. Можливо, саме він і призвів до злочину, через який дівчина потрапила до цієї колонії у Мелітополі. 

«Маму я бачила місяців 8 назад, а тітку місяця 2 назад. З тіткою краще (відносини – ред.). Мама… я дуже мало з нею… коли на свободі була, ми з нею дуже мало спілкувались. А з тіткою.. вона до мене, як до рідної доньки. Вона до мене набагато краще ставиться, ніж мама».

Звуть нашу героїню Катя. Тобто так називати її будемо ми, щоб у майбутньому у неї все склалось добре.

Вона приховує ім’я, але не може приховати хвилювання, поправляє зачіску – хтось з дівчат зробив хвилясте плетіння буквально за 15 хвилин. Сьогодні особливий день для неї. Сьогодні вона чекає на зустріч з мамою та тіткою, яка власне і виховувала Катю.

 

Її мати працює на ринку, доньку майже весь час з дитинства залишала з бабусею, потім тітка піклувалась про дівчину замість мами. Потім Катя закохалась, і вирішила, що буде, як зовсім доросла. Але тоді між Катею і мамою відбулось дещо, про що Катя не хоче говорити. Після цієї події Катя почала ламати власне життя і потрапила до колонії.

Персонал колонії до останнього сумнівається, чи приїде мама Каті. Чи то вона ховалась від дзвінків, чи то ховалась від реальності – незрозуміло. Але співробітники колонії бачили багато, то ж, скептично ставляться до приїзду родичів. Виходячи з історії цих дітей, часто буває так, що саме батьки ігнорують власних дітей.

«Дуже скучила за своїми рідними. Дуже хочу повернутись назад. У цих стінах, звісно, не так погано, як я собі уявляла, коли сюди їхала, але вдома краще… трохи»

Єдине, чого хоче що хоче дівчина – аванс довіри до себе, ще один шанс, ще одну спробу. Тут, в колонії, Каті багато пояснили і психологи і педагоги, і Катя повірила. Що все може змінитись.

І от Катя заходить до великої кімнати з круглим столом, де її вже чекають. Спершу довго обнімає свою тітку, і плаче. Потім маму. 

Та хоч вона і вважає себе дорослою, але плаче як дитина, скривджена дитина. Здається, що вона може пробачити все і всім, головне – щоб пробачили їй самій. Вона бере за руку маму і тітку одночасно. Перша. Також тут присутні вихователька, психолог, інший персонал колонії.

Це не просто побачення, це – сімейна конференція. Раніше про такі ніхто в Україні не чув. Це європейська практика, яку потроху запроваджують і в нашій тюремній системі. Поки що лише у двох колоніях для неповнолітніх – Мелітополі і Прилуках. До заходу психологи довго працюють з дітьми – розбирають їх проблеми, маркірують головні, і вже тоді має сенс розглядати можливість проведення такого заходу. Саме вихованка вирішує, що їй необхідна сімейна конференція.

Сценарій такого заходу простий: чітко окреслити проблему, проговорити всі деталі, окреслити зону відповідальності, і залишити саме сім’ю сам на сам створити план дії, та прописати, хто і що буде виконувати. Тому сімейна конференція – це перш за все спроба знайти спільну мови з родичами і разом обмізкувати, що робити далі.

«Найскладніше – підштовхнути сім’ю до рішення, що для них це важливо. Ми знаходимось географічно далеко для деяких батьків, але для 100% (дітей) тут вони треба, і головне, запевнити, щоб вони (батьки) приїхали і ми провели таку сімейну конференцію», – каже Наталя Валеріївна, вихователька колонії та модераторка заходу.

Модератор починає зустріч. Мама Каті виглядає трохи розгубленою. Молода жінка, вона уважно стежить за усіма і не знає, чого очікувати. Чи будуть тут її сварити? Що буде відбуватись? Психологи підштовхують учасників до озвучення всього, що наболіло.

«Все, що буде потім, щоб ми одне одного підтримували, розуміли, довіряли… Щоб не було, як раніше… Раніше ми одна одну не розуміли… Сварились дуже часто… Чому я втікала з дому… Дуже переживаю зараз… Дуже хочеться, щоб ми змінились усі, і щоб розуміли одна одну. Дуже хочеться», – Катя ледве стримує емоції. 

Помітно, що Катя бере на себе значно більше відповідальності, аніж її власна мама. Педагоги та психолог розповідають мамі про власну дитину: які в неї таланти, які здібності, чому дитина поводиться так, а не інакше.

«Прости мене» – ці слова пролунали від Катіної мами майже під кінець. Саме їх, можливо, Катя чекала не менше, ніж слова ніжності і любові. Скоріш за все, тут вона почула те, що не чула роками. В цій історії є підводні камені, які назавжди залишаться таємницею між Катею та її мамою, звісно. І вони обидві про це говорили «між строчок». Але саме про це і говорили.

Катіна конференція триває декілька годин.

Катіна мама після заходу повністю збентежена, полегшено зітхає, тільки що вона почула те, що ніколи раніше не чула. Вона небагатослівна, але видно, що вона пережила щось дуже важливе для себе, про що нелегко сказати одразу.

«Хвилювалась, не знала, що буде, які питання. Щаслива, що поговорили, що дитина буде скоро вдома. Братик дуже сумує. Сподіваємось, все буде добре»

Мама Каті певно ніколи не уявляла, що хтось буде її вчити обіймати власну доньку. Просто з’ясувалось, що цього не вистачало в житті, але вона цього не помічала. Бо думала про те, як заробити гроші, в тому числі, і для Каті.

До Катіної конференції готувались довгі місяці, говорить Інна Чернікова, заступниця начальника колонії в Мелітополі.

«Їм просто треба інколи, щоб їх хтось обійняв. От вона підійшла, ми її обійняти, і їй більше нічого не треба. Це саме те, що вона від мами не отримала», – каже вона.

І хоч мами поруч уже нема, сама Катя тепер дивиться на нас зовсім по-іншому:

«Маму я не бачила дуже довго, і мені вдалось виговорити всі свої образи, що накопичувались так довго, стало легше. Мама… дуже позитивно відреагувала.. Як камінь з души впав. Коли я буду повертатись, не буду так хвилюватись, мені буде значно легше».

Виховна колонія в Мелітополі – єдина в Україні, де виховують неповнолітніх дівчат віком від 14 до 18 років. Щоправда, вони там можуть залишитись і довше – до 22 років. Для закріплення виховного ефекту, як кажуть у колонії.

Дівчата в однаковому одягу: спіднички, кофти, гольфи. Пальто та капелюхи теж у всіх однакові. Різні хіба що кольори стін у кімнатах, де вони живуть. У кімнат навіть є назви: Помаранчова, Шоколадна, Яблучна. Вони живуть тут по 8-10 душ. У кожної свої ліжко і тумбочка. На підлозі килим, на вінах ґрати, на паркані – колючий дріт.

«Це єдина колонія, де відбувають покарання неповнолітні дівчата за тяжкі та особливо тяжкі злочини», – каже начальниця колонії, Світлана Рулевська.

З понеділка по п’ятницю за розкладом тут заняття – в школі на базі колонії, де вони можуть завершити базову освіту, а потім продовжувати її – здати ЗНО, вступити до вишу або училища. Ще є гуртки – малювання, танці, декоративно-прикладне мистецтво, вишивання, співи. На одному з гуртків навчають материнству – як вдягати памперс, наприклад. Тренуються на ляльках. 

Діти дійсно потрапляють сюди за тяжкі злочини. Але злочини, вважають педагоги, виникають в результаті дії саме дорослих у відношенні дитини. І головна причина, яка призводить дитину до страшного вчинку – насилля у відношенні самої дитини.

«В більшості, це насилля. Психологічне насилля, недолюбленість, те, про що ми говорили. Дитина відчуває себе непотрібною, і починає шукати того, кому вона буде потрібна. А далі, у чиї руки він потрапив, той і … Як правило, це якась погана компанія», – каже нам на останок заступниця начальниці колонії Інна Чернікова.