У віці 79 років помер правозахисник, в’язень радянських таборів Віталій Калиниченко

Народився 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США.

У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати “стукачем”, вирішив утекти з СРСР. Своїми планами  поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.

Заарештований у вересні 1964, але в січні 1965 звільнений.

1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.

20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у “спробі зради Батьківщини”, ст. 64 п. “а”, ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: “не згоден з суспільним і політичним ладом”, “намагався вчинити втечу за політичними мотивами”. Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 переведений у Владимирську в’язницю.

Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м.Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19.03.1976.

Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 року Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР.  23.10.1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12.12.1977 у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка.18.12.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.

07.04.1978 Калиниченка заарештували на 2 тижні за “хуліґанство”, яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то “просять відмежувати” їх від Калиниченка.

Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2.11.1979 йому увосьме продовжений термін адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12. 1972і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати. 29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в “антирадянській агітації й пропаганді”. У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с.Лукашовому Дніпропетровської обл. 18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.

20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

08.12.1987 у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6.04.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8.11. 2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Софія Карасик, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група

(Матеріал надав Василь Овсієнко, колишній політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи)