80 років депортації корейців із Далекого сходу: про досвід своєї депортованої родини розповідає очевидець

Президент Асоціації корейців України, директор Корейського культурного центру Кан Ден Сік: “Цей рік визначний тим, що 80 років депортації корейців з Далекого Сходу. В 1937 році Сталін своїм Наказом насильно переселив близько 170 тисяч корейців в голодні і холодні степи Узбекистану та Казахстану. В Україну ж корейці потрапили значно пізніше. Коли пращури українських корейців почали переселятися із Узбекистану, Казахстану. Це було в 60-х та 70-х роках. Але депортація стосується всіх нас, тому що це наші пращури і вони піддались насильству”. 

Депортація корейців почалася у вересні 1937 року на підставі Постанови “Про виселення корейського населення з примежових районів Далекосхідного краю”, що була підписана Сталіним та Молотовим, 172 тисячі етнічних корейців були вислені на нове місце проживення в Середню Азію. 

Депортацію мотивували тим, що 7 червня 1937 року – японські війська вторглися до Китаю, а Корея була частиною Японської імперії. Однак, жодних обвинувачен у підсоблені ворогу корейцям, як народу, ДВК не висувало.

Про досвід депортації своєї сім’ї розповідає Лаврентій Нам, 65 років, етнійчний кореїць, зараз проживає в м.Барнаул, Росія. Його батько був одним із депортованих: “Их депортировали из Восточных границ, потому что шли стычки с японцами  в преддверии Второй мировой войной, границы освобождали от корейцев. И хотя корейцы всю жизнь враждуют с японцами – считали, что в случае войны они могут как-то на сторону японцев стать”.

“Серединная Азия – там спокойно было. На Западные границы не повезли – там уже немцы были, на Востоке стычки с японцами. Поэтому повезли Узбекистан и Казахстан”, – ділиться чоловік.  

Протягом довго часу, ця тема була табуйована, а доступ до секретних архівів був засекречений.

Корейцям давали мінімальний срок на збір речей, а потім грузили в підготовлені вагони, які являли собою товарні вагони з двоярусними нарами та пічкою-буржуйкою. В одному вагоні превозилося 5-6 сімей (25-30 людей). Дорога займала близько 1 місяця, тому кількість загиблих при переселенні була високою.

“Тяжолая была дорога. Если остановка была, то было что трупы выносили. Хоронить не давали. Это депортация…с людьми “не чикались”: собрали всех, посадили и повезли. По дороге люди умирали, на станция их выгружали, а родственникам хоронить не давали”, – розповідає Лаврентій Нам, – «Когда их привезли в Казахстан, потом партиями вывозили в чистое поле и говорили, мол, на этом месте копайте землянки. Это конец осени, зимой было”.

 

 

Лаврентій Нам розповідає, що перший час було дуже важко, із собою ніяких речей не привезли, тому починали фактично з нуля: «Первое время было тяжело, потом обживались. На сборы ничего не давали. Как отец рассказывал, на кануне вечером приехали с района и сказали, что завтра утром будет собрание и всем мужчинам собраться на площади и когда они собрались, их сразу оцепили и сказали каждому сходить домой и привести женщин и детей. И что мог один человек унести? Кто что мог, то и хватал быстро». 

За його словами, в основному, люди, яких депортували були землеробами, але також були представники інтелігенції: “Это были земледелы, но была и интелегенция. Но основное занятие конечно сельское хозяйство. Но интелегенции тоже много, потому что промышленность на Востоке не развита была”.

Говорячи про можливості мати освіту, Лаврентій Нам зазначає: “Наше поколение было рассеяно по глубинным узбецким аулам. Больших возможностей получить образование не было. Потому что, например, в колхозе мы жили, русских там было мало, а корейских школ вообще не было. Поэтому была русская школа, где нехватало учителей”.

Депортоване покоління та їх діти говорили на корейській мові, а російську почали вивчати тільки в школах: “Корейцы как правило группировались по колхозам и аулам, то есть не одной семьей, а несколькими. Поэтому язык старались сохранять. Русский язык знали плохо. Поэтому и учиться на расском было сложно. Я вот когда пошел в школу – я не знал русского языка. Люди моего возраста, которые родились в Узбекистане после депортации, после 1937 года,  как правило знают русскую грамоту, но и корейский язык. Потому что корейский – родной язык, в семьях росли с ним”.  

Фактична реабілітація корейців відбулася в 1953-1957 роках, коли відмінили всі формальні обмеження в їх правах. Однак, і сьогодні, майже 80 років після депортції, корейці згадують із біллю час депортації та передають історії своїх депортованих сімей із покоління у покоління.

За підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні