Африка на Обирку: в Україні вперше відбувся фестиваль африканської культури (ФОТО)

«Твоє волосся – чорні крила. Твої зуби – крейда біла. І в тобі я розчинився, щоб мене ти полюбила. Африко, я в твоїх руках, твоє сонце в моїх очах», – ці слова звучали зі сцени на мистецькому хуторі Обирок на Чернігівщині, де вихідними вперше в Україні проходив фестиваль африканської культури «Мама Африка». Африканські ритми, африканська їжа, традиції, культура – про все це змогли дізнатись всі, хто приїхав на фестиваль.

Обирок – маленький арт-хутір біля Батурина, який упродовж останніх років розвивався і проводив різні культурні заходи, один з них – вже відомий багатьом фестиваль «Хліб». Але нічого подібного до “Мама Африка” місцеві мешканці маленького села тут ніколи не бачили.

Серед гостей фестивалю були африканці з Гвінеї, Мозамбіку, Нігерії, Кот д’Івуару, Конго, Уганди, Сенегалу, Судану, Гани, Ефіопії, Анголи, Зімбабве, Буркіна-Фасо, та інших африканських держав. Завітали на фестиваль білоруси, були також гості з європейських країн.

Дні фестивалю починались з ранкової «афроруханки», далі — насичена програма на весь день: майстер-класи з приготування африканської їжі, показ мод, виставка традиційного вбрання, концерти, лекції, виступи, а для дітей була окрема програма. Дітей на фестивалі було дуже багато, однією з причин, можливо, є правила фестивалю: не вживати тютюн і алкоголь на території Обирка. Організатори пояснюють: ці речі погіршують сприйняття і обмін енергіями, окрім того, що є шкідливими для здоров’я. З одного боку це «відсіює» певний контингент людей, з іншого – тут лишаються люди, яким підходить цей стиль відпочинку, і часто це сімейний відпочинок. Сумувати тут все одно нема коли, а по обличчям людей одразу видно: навряд чи їм чогось бракує. Хіба, продовження африканської дискотеки.

Граційні рухливі африканки задають ритм біля сцени, тут танцюють всі гуртом і взаємодіють, ще й підспівують ді-джею так, ніби спів – частина спільного виступу, і кожен, хто це чує, підспівує також.

Окремо виступали африканські співаки і співачки – King Kwa Zulu, Kemi Oke, Le Cour, інші африканські та українські гурти.

Взяв участь у фестивалі і співак Фома – деякі українські народні пісні почули у блюзовій версії, Фома грав і ввечері на головній сцені, і вдень разом з Катею Chilly.

Всі, хто мав інструменти, могли разом джемити ввечері біля багаття.

Юмі з Києва, дівчина що заплітає світленькому хлопцю кіски на африканський манер, переїхала сюди дев’ять років тому, ділиться враженнями:

 «Ви знаєте, це зроблено так, ніби ми повернулись назад додому. Це так прекрасно, мені так добре тут. Було б здорово, якщо б такого робили більше, щоб відчути, що ми всі разом, відчути Африку. І я думаю, все це показує, що в Україні поважають нашу культуру, нас помічають. І назва – Мама Африка. Мама Україна, мама Африка. Мені це дуже до душі».

Також на фестиваль завітала Яна Зінкевич, волонтерка, український доброволець-медик, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української Добровольчої Армії. Яна виступила з лекцією про створення свого проекту фактично з нуля, лише з розумінням необхідності створення налагодженої медичної допомоги в АТО. Після жахливого ДТП у 2015-му році лікарі “поставили хрест” на тому, що Яна колись буде ходити і народжувати дітей через травму хребта. Проте, Яна доводить всьому світу зворотне, її донька народилась абсолютно здоровою, і сама Яна, попри прогнози лікарів, жива і має багато планів. Людське тіло може вижити після найстрашніших травм, каже Яна, але головне – мати волю і бажання вижити, мати мету. “Я бачила багатьох бійців з дуже страшними травмами, і вони виживали”, – пояснює вона. Своїм натхненням і волею до життя Яна поділилась з усіма присутніми на її лекції.

Цей мурал Сандра Самбо, родом з Вінниці (батько з Мозамбіку), створила за два дні, “по фану”, як каже дівчина, з перервами на полежати-покупатися-поїсти. Символічність муралу пояснює так:

“Кулак означає свободу темношкірих без кайданів. Це – сила разом”.

Організатори фестивалю розробили зручні програмки і вказівники, кожен міг дізнатись час певного заходу і склад учасників, це також можна було знайти на зручному сайті. Команда фестивалю каже: все зробили на власних ресурсах, готувались більш ніж пів року, хоча сама ідея народилась набагато раніше.  Про це розповідає Леонід Кантер, співорганізатор фестивалю:

«Рік тому виникла мрія створити фестиваль «Мама Африка». Тобто, ідея виникла давно, але у минулому році остаточно вирішили, він буде, у серпні минулого року сказали, що буде фестиваль. І почали підготовку. Насправді я не думав, що це буде такий об’єм роботи. Ми з’їздили у 21 український університет, де вчаться африканські студенти»

Потім організатори заручились підтримкою кількох міністерств, зустрілися з усіма посольствами, громадами, культурними центрами.

«Я прожив останні пів року в африканській Україні. Кожен день, коли був в Києві, мав три-чотири зустрічі з африканцями», – каже Леонід.

 «Це було дуже цікаво, вразило. Я побачив зовсім інший світ, ніби підпільний. В Україні африканці дуже намагаються асимілюватись. Щоб не виділятись, не бути яскравим, не привертати до себе уваги. А ми навпаки від них вимагаємо і прагнемо, щоб вони так, як у Франції, з такими крутими зачісками, от такими, якими ви зараз їх тут бачите. Але вони соромляться бути серед нас такими тому, що їх висміюють, тому, що їх ображають, якщо вони занадто яскраві. Тому вони намагаються бути такими, як ми. Такий самий одяг вдягати, так само поводитись. І якщо щось святкувати, то у підпільному підвалі гуртожитку, або у закритому клубі».

 «Я отримав дуже потужне враження від Африки, коли потрапив туди. В будь-якому селі чи місті чув: «Ah, where are you from?» – «Ukraine». – «Come to my home, free food, sleep, stay at my home! Free! Everything, no money!» (“Звідки ви? – З України. – Заходьте до нас в хату, безкоштовна їжа, залишайтесь у нас! Безкоштовно! Все, що завгодно, не треба грошей! – ред.)  І я думаю, нічого собі, чи є такий welcome (гостинність – ред.) у нас?!» 

Собі, каже Леонід, зізнався – так само у себе вдома не робить по відношенню до інших, і не бачить зі сторони інших. І зрозумів: хоче так само показати гостинність, таку, як побачив у відношенні до себе. Вважає, йому вдалося, і мета досягнута: люди тут почуваються, як одне ціле, без бар’єрів та стереотипів.

 «Вони зараз як одне ціле. Одне серце. Яке б’ється в одному ритмі цього барабану», – каже Леонід Кантер.

Фінальне Барабанне коло у розпалі – люди підстрибують у танці, та вигукують щось разом із африканськими і афроукраїнськими дівчатами, їх стає все більше і більше.

Фестиваль закінчився, залишивши тонкий аромат кави по –сенегальськи, якою частували гостей на Ярмарку. Якщо додати в каву цукру, вона трохи гострить, але автори смачної кави з гостринкою кажуть, це не перець. Але що саме – секрету не розкривають. 

Випуск підготовлено за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні​