Уникає метро, полюбляє тролейбус. Автостопник на візку — про доступність у повсякденні

19 днів, 17 міст та понад 3 тисячі кілометрів. У подорож автостопом Дмитро Щебетюк вирушив наприкінці червня. Про результати розповідав в ефірі Громадського радіо одразу після повернення. Ділився враженнями: те, що пересувається на візку, і допомагало, і заважало водночас. Бо інколи водії порушували правила, щоб зупинитися і посадити його в машину. А часом показували, що всі місця зайняті, хоча в автівці не було пасажирів.

 

 Ми вирішили поспілкуватися з Дмитром ще раз і закцентуватися на доступності — в яких містах йому було найлегше, а де доводилося звертатися по допомогу.

Ми зустрічаємося у нещодавно збудованому житловому масиві біля столичного метро «Дружби народів». Довкола — гарні багатоповерхівки, розмітка для велосипедистів. Але Дмитро одразу помічає тротуари із зависокими бордюрами.

«Це взагалі новобудова, новостворене, але пониження роблять, щоб були. Тут, виходить, воно надто високе. Тут сантиметрів 10 мабуть, є. А треба до 2 сантиметрів», — каже мандрівник. 

Дмитро — співзасновник організації «Доступно.UA», мета якої — безбар’єрне середовище для візочників. Консультує підприємства, як зробити так, щоб пандуси були не тільки «для позначки». У соцмережах розповідає і про власни1 досвід. Одним з найнедоступніших місць вважає київський метрополітен. Днями, після чергової поїздки, оприлюднив пост під назвою «Мене публічно зґвалтували». Пояснив: на станції «Арсенальній працівники підземки силомиць тягнули його на ескалатор та ледь не перекинули візок.

«Виглядає співробітниця метро і каже: «Я вас не пущу». І така радісна. Іде за мною ця тітка в помаранчевому жилеті, я кручу до ескалатора. Вона: «Не поспішай, не поспішай». Хапає мене за ручку позаду, починає розгортати: «Пусти колеса, я сама все зроблю», тоном таким, знаєш, неприкольним. Коли я спускався з ескалатора, вона мене притримувала за ручку, витягнула звідти і, коли я розвертався, через те, що вона мене притримувала, якби я вчасно не схопився, притримав колеса і нахилився вперед, я би перекинувся назад насправді — через її допомогу».

За інструкцією, працівники метрополітену мають супроводжувати людей з інвалідністю від входу на станцію до потягу і від виходу з потягу до підйому на поверхню. Дмитро Щебетюк розповідає: через цей супровід нерідко виникали проблеми.

«Якось я був на Арсенальній тій же, 20 хвилин я простояв, прочекав, вони так і не знайшли третю людину. Я поспішав, я не скористався метро, тому що мене не пустили. При тому, що я самостійно можу по ескалатору з’їжджати — усюди, де є можливості. Навіть у метро, якщо забувають, що треба мене зустріти, я з’їжджаю, виїжджаю і все ok», — розповідає Дмитро. 

 Пост Щебетюка побачила помічниця начальника Київського метрополітену Наталя Макогон і запросила на Дмитра на зустріч. У коментарі «Громадському радіо» вона пообіцяла: для працівників «підземки» керівництво організує додатковий тренінг:

«Є перелік дій, які повинні зробити наші працівники, він давно відпрацьований, він направлений на те, щоб врахувати всі моменти з безпеки перевезення пасажира на візку а також всіх пасажирів, які знаходяться навколо в цей момент. Тому тут питання більше не до інструкції, а до людяності в момент її виконання». 

Дмитро Щебетюк розповідає: під час подорожі автостопом був і в Мінську. У столиці Білорусі не було жодних непорозумінь із працівниками метрополітену.

«В центральних частинах і в інших у метро є ліфти. Нехай те, які глибокі станції, але це інша ситуація, глибока станція. Але мене запитували: «Вам потрібна допомога?». Я питаю: «А у вас сходинки? Як ви допомагатимете?». — «У нас є тракторці». Я кажу: «Дякую, я сам». я сам спустився за хвилину, за поручень прострибав по сходинках — і ніхто мене не чіпав». 

 Враження від подорожі Білоруссю, розповідає мандрівник, залишилися цілком позитивні. І це не тільки після Мінська — Дмитро був ще в Бресті, Ліді, на околиці Бобруйська.

«Там навіть у містах, де не користуються люди, майже не ходять, є підземні переходи. Я на виїзді з Мінську, коли ловив авто, був здивований, що всі підземні переходи — можливо, не всі, а ті, які я бачив — мають ліфти, і ними користуються мами із візками, пенсіонери, люди на візках»,  — пригадує Дмитро.

Порівнює Щебетюк і облаштування прикордонних пунктів — і співставлення виглядає не на користь України.

«Мабуть вийшов зі своєї кабінки прикордонник, подивився документи, зайшов, вернувся. У мене запитали, чи я знаю, куди йти, провели, побажали всього найкращого. Але в нас питаєш, куди йти — на тебе дивляться, нібито ти з іншої планети. Підходиш до кабінки прикордонника — або робити її пониженою треба, або хоча б персонал знав, що треба вийти». 

Кілька днів під час мандрівки Дмитро провів у рідному Кам’янці-Подільському. Каже — у привабливій для туристів старій частині міста візочникам пересуватися важко.

 

 

«Там його облагородили, зробили кращим, але пониження не поробили. Тому залишися ситуації, де на бордюр треба стрибати або по дорозі переходити», — каже  активіст.

 

Попри всі можливі перепони на шляху туристів-візочників, Дмитро Щебетюк хоче, щоб люди з інвалідністю подорожували частіше. І планує розробити секретні маршрути для мандрівників на візках разом із туристичною компанією. Куди поїдуть, люди дізнаватимуться за день до виїзду, а в місті їх супроводжуватиме команда волонтерів.

У суспільстві підходиться до норми, що люди з інвалідністю є, вони подорожують, вони такі само, як всі інші, та й самі люди бачать: «Він поїхав, а чого я сиджу? Значить їх сприймають, раз вони поїхали і приїхали живі, здорові і раді», — пояснює він. 

Дмитро радить людям з інвалідністю частіше виходити з будинків і акцентуватися на поганому. Про свою подорож розповідає: всі водії, які підбирали його на дорозі, були добрими та ділилися цікавими історіями.

А під час повсякденних мандрівок Києвом полюбляє користуватися тролейбусом — бо переважна більшість їх у Києві з низькою підлогою. А водії часто допомагають таким пасажирам і висувають пандуси.

За підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні