Щороку 500 тисяч пацієнтів в Україні ризикують померти без паліативної та госпісної допомоги

14 жовтня цього року відзначається Всесвітній день госпісної та паліативної допомоги. Напередодні 10 жовтня вистава Лукаса Барфуса “Подорож Аліси до Швейцарії” вкотре підняла питання: чи має право людина обрати, як саме і коли померти? А перед виставою прямо біля входу до камерної сцени “Українська ліга розвитку паліативної та госпісної допомоги” разом з Департаментом охорони здоров’я КМДА виступили перед аудиторією з прес-конференцією і розказали, в яких умовах хворі помирають в Україні та коли наркотики бувають… на користь.

«А, вас лякає необхідність моєї роботи? — питає герой вистави Густав Штром – лікар, що практикує евтаназію у Швейцарії, його роль виконує Сергій Калантай. Але за обставин, у яких ми живемо, без мене не обійтися. Та ви наче діти! Вірите у царство боже тут! Мрієте про стан цілковитого щастя!

Людина більше за все боїться власного страху!
Тому що все, що ми робимо — це наближає нас до смерті. Кожне велике відкриття — це великий крок до кінця!»

Близько 600 тисяч осіб на рік — такі показники смертності у нашій країні за даними Державного комітету статистики України і Центру медичної статистики МОЗ України. Загальна смертність населення та смертність від окремих причин перевищує удвічі відповідні показники країн ЄС. І, незважаючи на кількість людей, що потребують госпісної та паліативної допомоги у фінальному періоді життя – а це 500 тис. пацієнтів – Україна нині посідає передостаннє місце в Європі за споживанням знеболювальних препаратів. Тобто, в Україні майже найгірша ситуація з доступом до знеболювальних препаратів, найгірша – у Македонії.

«Чому в цьому році в два рази підвищуємо потреби по морфіну чи іншим знеболювальним препаратам? Ми маємо показати, що трапилося, наші люди повинні перестати терпіти біль!», – розповідає Володимир Тимошенко, заступник голови правління Української ліги розвитку паліативної та госпісної допомоги.

У 2013-му році Кабінет міністрів України ухвалив постанову № 333, яка дозволила використовувати таблетований морфін, виписувати препарати на 10 днів, отримувати їх довіреним особам. Але знеболювальні продовжують бути відсутніми у аптеках. У багатьох областях України кількість ліцензованих аптек, які мають право на реалізацію наркотичних знеболювальних, коливається від 4 до 10 на всю область.

Людям доводиться самостійно шукати вихід із ситуації, емоційно пояснює Володимир Тимошенко:

«На жаль, у нас і асортимент дуже малий. Ми закуповуємо мало і виробляємо мало. І, знову таки, треба працювати з КабМіном, щоб ми здолали ці перестороги, ніби тут всі наркоманами стануть від цього. У нас на ацетильованому опії сидять і, вибачте, на марихуані.
Люди виходять самі з ситуації.  І коли людині замість морфіну дають трамадол, а цей трамадол для нього, вибачте, що попив води. Громадськість повинна давити на органи влади. Не повинні наші люди терпіти біль! Це принцип в усьому світі один і ми повинні сповідувати його”.

Нині українська аптека, яка продає наркотичне знеболювальне, повинна мати броньовані двері, подвійні замки, решітки на вікнах, сейф та сигналізацію. На сьогодні розроблені зміни до наказу МВС, але вони ще не прийняті.

Цінова політика також недостатньо врегульована. На одні й ті ж препарати ціни відрізняються на 30-50%, іноді відсотки цін, які ставлять аптеки, аби компенсувати витрату на охорону, сягають до 500 від випускної ціни, кажуть учасники заходу.

Нестача кадрів і нерозуміння суті “паліативної допомоги”, на їхню думку — ще одна з причин застою цієї галузі медицини.

Анатолій Царенко, заступник голови правління Української ліги розвитку паліативної госпісної допомоги та представник єдиної в Україні кафедри паліативної допомоги Національної медичної академії пояснює різницю між паліативним лікуванням та паліативною допомогою:
«Часом лікарі питають: а що, хіба ми не опікувалися раніше помираючими пацієнтами? Так, опікувалися, але ми надавали тільки симптоматичне паліативне лікування. Зараз, коли ми говоримо про паліативну допомогу як новий гуманістичний підхід, він складається з 4-ох обов’язкових складових: медичного, психологічного, соціального і духовного. Якщо ми не забезпечуємо ці чотири складових, говорити, що це паліативна допомога — ми не можемо».

Відсутність уявлення про відділення паліативної та госпісної допомоги, каже Царенко, призводить до того, що хворі лежать у палатах по 4 людини, а місця для родичів та волонтерів взагалі відсутні.

За словами Валентини Гінзбург, в.о. директора департаменту соціальної політики КМДА, в столиці розпочато роботу з навчання медичних та соціальних працівників профільних кафедр щодо виписки рецептів та що функціонує цільова група, що займається покращенням київських умов.

«Сьогодні у нас функціонує 4 відділення: на базі другої та десятої лікарень, шпиталю і онкоцентру, — розповідає Валентина Гінзбург.
На базі онкоцентру є мобільна бригада. І на базі інших лікарень будуть створюватися мобільні бригади. Влітку, в червні до Дня захисту дітей відкрили мобільну бригаду на базі шкірно-венерологічного диспансеру».

Загалом по місту, за словами чиновниці, нині розгорнуто 125 ліжок для паліативних хворих. А мінімальна потреба складає 350-400 ліжок, і палати мусять бути одно-двомісними.

Але, виявляється, не все так просто, пояснює Валентина Гінзбург:

«Не всі ті хворі, які потребують знеболення, потребують стаціонарної допомоги. Такі відділення — це перший поверх, обов’язково, і це повинні бути фізично і візуально відокремлені  від іншої частини лікарні відділення».

А госпісні відділення київських лікарень номер 2 та номер 10, за її словами,  не відповідають стандартам паліативної та госпісної допомоги.

Василь Князевич, голова “Українського ліги розвитку паліативної та госпісної допомоги”, каже – ремонт робиться повільно, і місто має вжити додаткових заходів, щоб пришвидшити створення умов для хворих найближчим часов, а не через три роки, і запрошує мера Києва Володимира Кличка на прес-конференцію, аби привернути увагу громадськості до умов, які нині надаються у 10-ій лікарні:

«Цей хоспіс — це не хоспіс, це посміховисько для європейської столиці. В березні наступного року я публічно запрошую мера Кличка туди, в 10-ту лікарню на прес-конференцію».

Наразі Міністерство охорони здоров’я закладає у бюджет кошти на розвиток паліативної та госпісної допомоги та покращення сьогоднішніх умов.

Василь Князевич мав декілька зустрічей з цього приводу з виконувачкою обов’язки міністра охорони здоров’я, Уляною Супрун. «Вони закладають фінансування паліативної допомоги за рахунок держави. Повністю. Хоча в світі такого немає». За його словами, в інших європейських державах фінансуванням та збором коштів для паліативної допомоги займаються не лише на державному, а й на громадському рівні.

За словами Князевича, 74% дозвонювачів на телеканал “Прямий” під час розмови про госпісну допомогу сказали, що хочуть, аби смерть їх зустріла вдома, і це збігається із світовою тенденцією – таких людей 80%. Але незважаючи на цю тенденцію, щороку близько 2 млн осіб, пацієнтів та їхніх сімей, в Україні потребують спеціальної паліативної допомоги.

Нагадаємо, що восени 2015-року відбулася прем’єра вистави “Оскар і рожева пані” за участі актриси Ірми Вітовської та режисера Ростислава Держипільського. Арт-проект “Оскар і Рожева Пані” поєднав гастрольну, просвітницьку та художню місію у турі найбільшими українськими містами, із залученням політиків, журналістів, суспільних діячів задля обговорення проблем доступності дитячої паліативної допомоги.

До Всесвітнього дня госпісної та паліативної допомоги, Ана Море для Громадського радіо