«Водій вас не чує». Як особливі люди працюють у таксі

Весняним вечором ми, як і зазвичай, замовляли таксі через мобільний додаток. На те, що таксист не телефонував, а надіслав смс, я уваги не звернув.У машині привітався з водієм і подумки назвав його невігласом, коли він не відповів. Вже наприкінці подорожі водій обернувся до нас, показав великий палець вгору і посміхнувся. Я зрозумів: чоловік нас не чув.

З Валерієм ми час від часу списувалися протягом кількох місяців. Я написав, що хочу зробити матеріал. Він попросив надіслати запитання, але потім відмовився — пояснив, що письмово набирати відповіді треба забагато часу. Надав контакти колеги. Нечуючий водій Олександр та його батько, теж Олександр, зустрітися погодилися, але попросили не називати прізвища.

Між батьком і сином — відпрацьована за роки комунікація. Тато розбирає слова, які каже його син, а син зчитує батька по губах. Олександр-старший час від часу розтлумачує мої запитання синові, а потім передає відповіді. Ви почуєте голос батька водія, який погодився пояснити мені особливості роботи таких працівників служби таксі.

«Для сина таксі підробіток, працює в науково-виробничій фірмі, де він займається графікою на комп’ютері. В основному це вся робота, пов’язана з «Фотошопом». Він може працювати в 3D графіці, він закінчив курси «Класік», потім курси «Професіонал» в «Першій студії», — розповідає батько.

Чинні правила дорожнього руху передбачають лише одне застереження. Про те, що за кермом нечуюча людина, мають знати інші водії. На машину треба клеїти спеціальні знаки. Відповідальності, якщо знаки відсутні, водії не несуть.

У таксі Олександр працює майже два роки. Бачив різних клієнтів.Одного разу авто замовив священик і всю поїздку хрестився. Але потім заспокоївся і викликав водія ще тиждень.

«Під час замовлення водієві відразу йде повідомлення — номерний знак такий, машина така і тут само повідомляється, що водій глухий. Бувають клієнти, які відмовляються і тут же дають відбій. Пару раз деякі повідомляли диспетчеру про те, що не будуть смс писати про запізнення. Таке буває вкрай рідко, хоча психологічно для глухого, для інваліда це неприємно», — пояснює Олександр-старший.

Пригадує водій і клієнтку, якій було корисно, що її не чують.

«Коли вона переконалася, що він її взагалі не чує — вона допитувалася, а якщо стукнути, а якщо кричати голосно — її ця ситуація навіть порадувала. Порадувала не хвороба людини, а що для неї комфортно — вона бізнесвумен і їй під час пересування потрібно спілкуватися зі своїми партнерами. І дуже б не хотілося, щоб ці розмови хтось чув ще», — каже батько водія.

Маркетинг-директор компанії, в якій працює Олександр, Даниїл Ваховський розповідає — у цій службі понад сто водіїв з проблемами зі слухом. Підприємство намагається долати стереотипи у сприйнятті особливих людей за кремом.

«Як може він керувати, якщо не чує, коли йому сигналять. У місті в принципі не потрібно сигналити і таким чином це незначна відмінність у сприйнятті. Не всі сприймають їх як нормальних водіїв, хоча це нормальні звичайні водії. Їм дають права. Вони можуть керувати авто. У таких людей навпаки дуже добре розвинена реакція, зір — і ми бачимо, що у особливих водіїв майже ніколи немає проблем з керуванням», — пояснює Ваховський.

У журналіста Романа Недзельського поїздка з водієм, який не чує, викликала бажання більше дізнатися про життя людей з особливими потребами.

«Абсолютно ніяких проблем з ними ніколи не виникає. У них завжди є ручка, папірець. Виникає бажання вивчити кілька жестів, щоб більше можна було з такими людьми спілкуватися. І так само водія, коли я зустрів, мені навпаки це здалося цікавим дослідом — зрозуміти, як живуть такі люди. Ти ходиш кожного дня, у тебе своє життя — і раптом зустрічаєшся з людиною, дивишся, як він комунікує, які у нього складнощі, але при всьому цьому людина вирішила заробляти на життя і доволі успішно це робить», — переповідає Недзельський.

Батько водія Олександра описує один з проблемних моментів — спілкування з поліцією.

«За весь час, що син водить машину, а машину він водить років 15, напевно, не було жодного співробітника поліції (міліції колишньої), які б знали дактиль, знали б жестову мову, могли б повноцінно спілкуватися з глухим водієм. І тим більше прикро, що серед співробітників поліції, міліції в минулому, траплялися люди, у яких викликало роздратування, що водій глухий, неприязнь. Це все сприймається не як відношення співробітника поліції, а як відношення держави», — говорить Олександр-старший.

У Олександра-молодшого жінка, яка слабко чує, та маленька дитина. Батько запитує: як їм викликати швидку? Пояснює, як це працює за кордоном.

«В Європі в суспільстві глухих є спеціальна цілодобова служба, з якою глухі спілкуються за допомогою повідомлень, описують, що болить — голова чи серце. З служби зв’язуються зі швидкої або медустановою — і приїжджає лікар. У нас, на жаль, це зробити поки просто неможливо», — нарікає чоловік.

Про роботу державних органів мої співрозмовники відгукуються так — людей, які не чують, держава не помічає. Своїм прикладом водій Олександр показує — це не привід опускати руки. Він багато працює та багато подорожує — був вже у девятьох європейських країнах.

У приватному секторі ж місць, де можна зустріти нечуючих працівників, поступово більшає. Наприклад, такі люди є за касами принаймні двох мереж супермаркетів.

Григорій Пирлік, Тетяна Косянчук, Громадське радіо

Матеріал за підтримки Фонду Г.Бьолля в Україні