«Вітаємо вдома»: як Київ зустрічав звільнених полонених (Фоторепортаж)

Військовий аеродром у Києві. Люди збираються тут із п’ятої вечора, щоб зустріти звільнених українських полонених. Літак із ними може прилетіти будь-якої миті.

За півтори-дві години на аеродромі збирається кілька сотень людей. З’їжджаються хто як – волонтери підбирають людей машинами, а «Київпастранс» надав безкоштовні автобуси.

Серед тих, хто приїхав у Бориспіль, – не тільки родичі звільнених. Багато й тих, хто особисто їх не знає. Але бути тут люди вважають своїм обов’язком.

Очікування на вулиці затягується на години. Люди гріються чаєм та загортаються в термонакидки. Більшість – посміхається. Родичі ж помітно хвилюються.

Мати Олександра Олійника Тетяна не знаходить собі місця. В очікуванні сина вона живе майже три з половиною роки. Каже, останні хвилини даються найтяжче.

«Неможливо передати, що я відчуваю зараз. Це може зрозуміти тільки мати, більше ніхто. Тому що стільки часу чекати – з 2 вересня 2014 року по 27 грудня…», — каже вона.

Жінка приїхала до Києва разом із родиною та волонтерами. Ті розповідають: коли зателефонував Олександр і сказав, що вже на рідній землі, його мати знепритомніла.

О 23:15 стає відомо, що літак із звільненими полоненими вилетів із Харкова. Там вони робили планову пересадку. Ще через годину вони приземляються в Києві.

Півгодини офіційних промов – і матері нарешті обіймають своїх синів. Мама звільненого Василя Гульки з Тернополя — Зиновія Ігорівна — востаннє бачила сина в червні 2016 року.

«Я вам не можу зараз передати своїх відчуттів. Я ще не усвідомлюю, що він вже є. Я його притулила до себе, поцілувала… Для мене то є найбільша радість, що може бути», — каже жінка, обіймаючи свого сина.

Сам Василь досі не вірить, що повернувся. Каже, настрій у нього святковий.

«Радість, радість. Ще повністю не усвідомлюю… Це така шалена сутка була. Ми від п’ятої ранку в дорозі…», — каже чоловік.

Вони згадують – востаннє спілкувалися 22 червня 16 року. За час розлуки Василь зміг написати додому всього сім листів.

Мама звільненого Олексія Кушпіля з Кіровоградщини — Наталя Петрівна — зізнається: до останнього боялася, що звільнення може зірватися

«Не була я впевнена, терзання було навіть сьогодні. Поки всі ці години проходили, ці хвилини… Ми дуже хвилювалися, дуже боялися», — каже вона.

Її син про полон згадує неохоче. Каже, дуже важко передати словами те, що довелося пережити.

«Я не можу пояснити, це прожити треба. Як я вам поясню?», — говорить Олексій.

Мама звільненого Миколи Герасименка з Дніпропетровщини — Тетяна Миколаївна — дивиться на сина й посміхається крізь сльози.

«Я чекала свого сина, йому дуже трудно було, але я видержала. І він видержав, тому що він у мене герой, як і всі, хто повернувся», — каже Тетяна Миколаївна. Вона просить у журналістів вибачення за короткі коментарі й іде до сина.

Але рідні зустрічали не всіх звільнених. Родини деяких із них залишилися на окупованих територіях. Із поверненням на свободу їх вітали прості українці. Разом із тим, усі колишні полонені кажуть: зараз хочуть тільки відпочивати та звикати до вільного життя.