Три роки після виходу з Дебальцевого: спогади українського військового

Володимиру Назаренку — 26 років. Він — молодший лейтенант, командир взводу 25-го окремого мотопіхотного батальона «Київська Русь». Три роки тому він був одним із тих, хто виходив із-під Дебальцевого Донецької області разом із іншими українськими військовими. З 18 лютого 2015 року місто контролюють бойовики.

Своїми спогадами він поділився в Національному музеї історії України у Другій світовій війні в рамках проекту «Слово свідка».

 «Моя мета – щоб у кожного українця була віра в нашу перемогу, бо мир настане тільки після перемоги. Донести цю ідею до всіх українців я вважаю однією зі своїх основних задач», — каже Назаренко.

Перш ніж почати розповідь про вихід із Дебальцевого, він згадує, якою була обстановка на фронті напередодні. Каже: тоді українські військові чекали настання режиму тиші, про який на вищому рівні домовилися в Мінську.

«Усі чекали 15 лютого, якби було б шампанське, ми б його відкривали, по секундомірам, годинникам слідкували… Коли ж припиняться обстріли, коли ж припиняться бої, настане мир? Це для нас уже була б перемога. Останній обстріл був десь о 23:53 з міномету (14 лютого 2015 року, — ред.). Але на жаль, перший обстріл після так званого режиму тиші був о 5 ранку з міномету, того ж самого. Тобто, російські війська протримали режим тиші приблизно 5 годин», — розповідає військовий.

Ще два дні після цього тривали обстріли. А в ніч із 17 на 18 лютого військові почали відходити з Дебальцевого. Назаренко розповідає, що відхід був неорганізований, бо з центрального штабу команд ніхто не давав. Ситуація загострювалася.

«Ні голова штабу АТО, ні тодішній полковник «Таран» (керівник штабу сектора С, який також був під Дебальцевим, — ред.) не брали на себе відповідальність, тому що ніхто не знав, чим закінчиться цей відхід, а міг би перетворитися на другий Іловайськ, коли колони були би просто знищені», — згадує Назаренко.

Всі рішення ухвалювали командири на місцях. Назаренко разом із побратимами почали відходити пізніше за інших – о 5 ранку. Тоді вже починало світати. Дорога зайняла понад сім годин.

«25 кілометрів, іти по болоту, під постійними обстрілами, маршрут був усіяний розтяжками, добре, що не було «метеликів», які вкопуються. Постійно з кулеметів обстрілювали, постійно снайпери стріляли… От ідемо, починає стріляти снайпер – всі попадали. І всі настільки втомлені, наскільки страшно, що ніхто не може підняти голову і подивитися, де той снайпер, і погасити його», — каже військовий.

За його словами, дорога була небезпечною. Удень сховатися від ворога було складно.

«Там, де ми були, через хвилину-дві були букети градів або міномети…. Тим не менше, нам вдалося вийти майже без втрат. У нас із батальйону під час виходу загинув тільки один боєць

Чоловік загинув від міни. Від неї ж отримав контузію і сам Назаренко.

«Ця міна впала між нами, його смертельно поранила, мене підняло в повітря, перекрутило і впечатало в землю. Чудом в мені жодного осколку не лишилося, не знаю… Досі не розумію, яким чином це відбулося», — згадує військовий.

За словами військового, ще кілька днів після виходу з Дебальцевого вони не знали, як склалася доля побратимів із інших батальйонів. Тільки згодом, коли вдалося встановити зв’язок із усіма, хто виходив із «котла», військові заспокоїлися: операція вдалася.

Після пережитого Володимир Назаренко пройшов лікування, пізніше демобілізувався. Але їздити на Схід не перестав – тепер як волонтер.

«Знаєте, одні депутати їдуть за кордон, там на Мальдіви відпочивати, а я планував їхати на схід… Їздимо як волонтери, лишаємося на тиждень-півтора, щоб ці кілька чоловік, скільки нас поїде, могли на ці кілька тижнів поїхати у відпустку», — каже він.

Зараз Володимир Назаренко — депутат Київської міської ради від партії «Свобода». У вільний час читає лекції для школярів та студентів. Каже, це – його вклад у патріотичне виховання молоді.