У парку Шевченка в центрі Києва гамірно й людно. Кількасот дітей різного віку співають, танцюють, малюють, ліплять із тіста, сміються та пригощаються солодощами. Більшість із них мають інвалідність. Організаторка фестивалю «Такий, як я», членкиня правління громадської організації «Родина» Олександра Посівнич розповідає: хоче, щоб діти мали більше приводів спілкуватися як між собою, так і з новими для них людьми.
«Ми несемо ідею інклюзивності, поваги до тих, хто має якісь обмеження або інакшість», — каже вона.
На сцену виходить дівчина у яскраво-синій сукні та чорній кепці. Для виступу на фeстивалі вона підготувала танeць під запальну музику. Її звати Наталя Самсонова. Їй 24, у нeї — синдром Дауна.
З вересня минулого року Наталя працює сортувальницeю товарів в одному з найбільших оптових магазинів у столиці «Ашані». Її мама Лариса Самсонова розповідає — ніколи й нe думала, що її доньку візьмуть на роботу, але минулого року вони ризикнули. Перший тиждень дівчина працювала разом із мамою
«Головне мені було навчити її орієнтуватися по процесам: як зайти, де її шафка, де лишити речі, як користуватися бейджем, відмітитися, коли вона прийшла, коли пішла на перерву, коли повернулася… Я боялася, що вона може розгубитися, коли вийде в торговий зал, але вона дуже добре зорієнтувалася. Вона почувається там, як справжній співробітник», — розповідає мама Наталі.
Робочий день Наталі триває 4 години. Щоранку вона має завдання: нарізати хліб, упакувати частинки й розкласти їх у магазині.
«Вона вже вдало справляється з ножем, бо раніше вона тільки пакувала… А тепер уже сама ріже, знає, як надіти рукавички, як швидко розірвати пакет. Їй подобається фасувати багети, вона може розфасувати печиво, зважити сухарі, наклеїти цінники й так далі», — розповідає мама.
Наталя стала першою людиною із синдромом Дауна, яку український «Ашан» взяв на роботу, хоча за кордоном це — поширена практика. Після Наталі компанія працевлаштувала ще двох людей із цим синдромом. Зараз разом із дівчиною в магазині працює хлопець Женя. Також у магазині працюють ті, хто погано чує або бачить чи, наприклад, має ДЦП.
«Перш ніж вони приходять до нас на роботу, вони проходять відбір і тестування в організації. Їм розповідають, що вони будуть робити, дивляться, чи вони готові до цього особисто. Часто батьки не готові відпустити дитину на роботу, вони звикли, що ті постійно з ними поряд… Тому обов’язково тренінг для них та їхніх батьків, щоб підготувати їх до того, що буде графік, обов’язки, які потрібно враховувати», — пояснює фахівчиня відділу комунікацій та корпоративної соціальної відповідальності компанії Ольга Бойко.
Наталя пішла працювати не для того, щоб заробити гроші, а щоб спілкуватися з іншими людьми та почуватися потрібною, каже її мама. Вона вже бачить, як її донька стає самостійнішою.
Організаторка фестивалю Олександра Посівнич погоджується: головне для особливих дітей — бути повноцінними членами суспільства. Але людей із інвалідністю часто бояться, каже вона.
«Є страх: як підійти, чому дитина себе так веде, якщо вона має якісь поведінкові проблеми…. Звісно, це через брак інформації. Звісно, суспільство не готове, але якщо батьки не будуть закриватися, то позитивні зрушення будуть. Принаймні щоб не тикали пальцями і не казали «заберіть звідси свою дитину», — каже Посівнич.
Фестиваль спеціально влаштовують у центрі міста: зокрема, щоб виховувати в перехожих повагу до людей із інвалідністю. Усі разом тут вирізають аплікації, вчаться малювати та ліпити з тіста. Також до заходу приєдналися патрульні поліцейські: дозволяють посидіти в машині та навіть посигналити, а також вчать дітей робити світловідбивні маркування на одяг.