«Уламок зупинився у 3 мм від серця». Бійці та їхні родини нагадують про війну і про себе

Злива і грім. Військові ховаються під стріхою альтанки. Така погода викликає у них сильні асоціації. Тут, у закарпатських горах, військові пригадують обстріли на сході.

Поруч з військовими — люди в цивільному. Переважно жінки старшого віку. Одна з них — Тетяна Гамсахурдія. Приїхала, аби отримати нагороду за сина Давида. Уже майже два роки, як його немає в живих, тому всі нагороди, зокрема і орден «За мужність» від президента України, отримує вона. Пані Тетяна крізь сльози розповідає, що у 1992 році сім’я, втікаючи від війни у Грузії, переїхала до України. Тоді Тетяні вдалося врятувати трирічного сина, однак цього разу війна забрала його.

«Він дуже багато спілкувався з 15-им батальйоном. З хлопцями, які з Дебальцевого вийшли. Мені сказав так: «Якщо моя доля, то я повернусь. А так — можна потрапити в автомобільну аварію, цегла на голову може впасти». Й обманював, звичайно, усі ці півроку. Щодня дзвонив і казав: «Шахта «Бутівка» — ми зовсім поруч з ними. 50 метрів. Ми навіть чуємо, як вони спілкуються один з одним, тому нас не бомблять. Ти не переймайся, мамо», — пригадує Гамсахурдія.

Давид Гамсахурдія — грузин за походженням. Досконало знав українську. На схід  пішов добровольцем. Після поранення був у комі. Мати весь час знаходилась біля нього у шпиталі Дніпра, тримаючи за руки. У той час його намагалися врятувати сотні людей.

«Його поранили. 22 дні був у лікарні Мечникова. У реанімації. На три дні прийшов до тями. Коли Риженко оголосив, що кров закінчується і переливати нема що, 500 людей прийшли здавати кров у лікарню. У 300 прийняли, а 200 не вистачило пробірок. І так за нього вся країна піднялася», — розповідає Тетяна Гамсахурдія.

В одному бліндажі пліч-о-пліч з Давидом захищав Україну і Михайло Цуняк. Нерідко ділили одне ліжко на двох. Нещодавно Михайло знайшов у своїх файлах неоприлюднені раніше відео за участю Давида і пообіцяв передати їх матері. Сам же Михайло Цуняк провів у зоні АТО два роки.

«Ми заїхали у Луганський аеропорт з проривом, з втратами. Далі була задача не сидіти в аеропорту, а просуватися далі, займати стратегічні позиції. Підступний мінометний обстріл. У зв’язку з тим, що ми не почули виходу міни, не встигли забігти в укриття, то поранено було мене і ще одного бійця. Уламок зупинився у 3 мм від серця, на передній стінці перикарда. Хірурги сказали, що я в титановій сорочці народився», — пригадує Михайло Цуняк.

Захищати Україну у 2014 році пішов добровольцем і Владислав Пугінський. До того часу чоловік ніколи не тримав у руках зброю. Військовій справі вчився безпосередньо на полі бою. Нині ветеран очолює «Спілку учасників АТО Великоберезнянщини». Адаптуватися мусів двічі — на війні і після.

«У нас, коли приїхали, води не було. У бліндажі ж — вода по коліно. Я думав, що ми там помремо просто. От через місяць ми вже там примудрялися і танцювати, і співати, і жартували під обстрілами. Приходиш додому — тобі знову треба звикнути. От той місяць ти прокидаєшся, шукаєш біля себе автомат (бо він завжди поруч). Ти чуєш салюти, чуєш петарди — пригинаєшся. Але все це минає», — Пугінський.

На форумі «Загартовані війною» подібних історій і доль — десятки. На захід у закарпатське село Стужиця приїхали військовослужбовці, ветерани та родичі загиблих з усієї України. Форум організували, аби бійці і їхні родини з усієї України могли зустрітися і поспілкуватися, розповідає голова «Української асоціації інвалідів АТО в Закарпатській області» В’ячеслав Харченко.

«Ми тут збираємося, щоб нагадати про себе, згадати загиблих товаришів, нагадати, що є сила, яка захищає і буде захищати нашу Україну», — каже Харченко.

Тих військових, що загинули на Сході, вшанували хвилиною мовчання. Провели молебень. Потім військовослужбовців нагородили відзнаками «За оборону шахти Бутівка» та «За оборону рідної землі». У програмі форуму — концерт, спортивні змагання, екскурсія до місця падіння метеорита «Княгиня». Не обійшлося без багаття і традиційної закарпатської страви «Бограч». Головне, заради чого приїхали, — спілкування і спогади, кажуть учасники форуму.

Ольга Павлова, Ужгород, Громадське радіо.