Роковини смерті Стуса: Громадське радіо згадує дисидента віршами (ВІДЕО)

Роковини смерті Стуса: Громадське радіо згадує дисидента віршами (ВІДЕО)

Василь Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник.

Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005 рік посмертно).

За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість забороняли, а самого був автора засудили до тривалого перебування у місцях позбавлення волі, де й загинув.

Діана Буцко — редакторка регіональної служби

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

 все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

1968

Фото - Роковини смерті Стуса: Громадське радіо згадує дисидента віршами (ВІДЕО)

 

Ана Море — журналістка

Море —

чорна грудка печалі,

душа Мефістофеля наодинці.

Терпне рояль під пальчиками дівочими,

і в воду падає з кручі земля.

Шерхлі трави вологі пасажі ловлять,

і стогін стихії туманом важким облягло.

*

Гусне вечір сурою корана,

і в яру струмка гортанний звук.

Стільки правди в горлі, стільки мук —

не переповісти і до рання.

*

Тоскний тріск у порожнім лісі,

 і пташиний колючий свист.

Падолист. Де ж метелику сісти?

1963

Анастасія Багаліка — редакторка служби новин, ведуча

Напередодні свята, коли люди метнулися по крамницях,

виносячи звідти шпроти, смажену рибу,

шинку і горілку з перцем,

якийсь дивак, обутий в модні черевики

(такі тиждень тому були викинули в універмазі “Україна” —

двадцять два п’ятдесят з навантаженням —

дитячі штанці вісімнадцятого розміру),

облився чортівнею і підпалив себе.

О, він горів, як порося, смажене примусом, —

налетів на людей, що культурно собі стояли

в черзі за цитринами.

Порозбігалися усі як один:

від нього так несло смаленим — носа було навернути ніяк.

На щастя узялося кілька міліціонерів,

одразу вкинули його в машину

і помчали в бік Лук’янівки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:

що то за святковий стіл без цитрин?

Лєна Ребрик — випускова редакторка сайту

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас.

Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ,

і щастя запопасти, якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ-за-очі, повіятися з вітром

і власної подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається.

Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем’я самоїдів,
щасливо позіхає.

На вогні печеться м’ясо.

В казані окріп переливається. Сьорбають юшку
і, повні філософських резигнацій,
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.

Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з’ість себе самого і помре

Iз філософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а — забракло м’яса.

Останнi новини