«Мама навіть обручки не забирала, бо це означало б, що їдуть назавжди» — Олена Ребрик про евакуацію після аварії на ЧАЕС

Мешканцям та мешканкам Чорнобиля не говорили про трагедію. Довкола лунало лише слово «пожежа». А зараз пам’ять про місто з тисячолітньою історією — Чорнобиль — перетворюється на «радіаційну атракцію». Тоді як тисячі людей втратили свій дім. Серед них — родина редакторки сайту Громадського радіо Олени Ребрик.

Вона готує книгу спогадів про Чорнобильську трагедію та поділилася історіями рідних в ефірі Громадського радіо. 

У суспільстві, каже Олена, в момент трагедії був інформаційний вакуум. За її словами, про те, що на атомній електростанції стався вибух, спершу не знали навіть мешканці міста.

«Мама чітко каже, що звучало лише слово «пожежа» на станції. Моя тітка пригадує, що почула словосполучення «вибух на ЧАЕС» тільки від хлопчика на зупинці. Вона чекала на автобус до Чорнобиля. Тітка дивувалася, чому немає транспорту, а на дорогах якась дивна піна. Думала, можливо миють дороги, може якусь «шишку» привозять до міста.

А хлопчик їй каже: «Вибух стався на ЧАЕС». Він додав, що йому про це розповів батько, бо його з хірургії на милицях відправили додому. Там сказали, що привозитимуть уражених радіацією зі станції. От так от одне від одного ця інформація передавалася. Але загалом говорили лише про пожежу, казали, що все в порядку. На неділю планувався крос. Усім казали: «Спробуйте не прийти на крос», — розповідає про спогади рідних авторка. 

Олена пригадує, як її мати, їдучи в метро в Києві, за за декілька днів після аварії, хотіла закричати до людей, що насправді відбувається у Чорнобилі. Адже тоді в Києві ніхто і не усвідомлював, яка трагедія трапилася за 150 кілометрів від них.

«Першотравнева демонстрація відбулася у Києві як зазвичай. Тоді як людям потрібно було сидіти вдома, не виходити на вулиці. Це було страшно. Мама каже, що не закричала про це, мабуть, лише тому, що було страшно, що ї кудись заберуть, а у неї малий син», — каже Олена. 

Також у своїй книзі авторка розповідає про момент евакуації, про те, що її рідні не вірили до останнього, що покидають свої помешкання назавжди.

«Звісно не вірили, мама розповідала, що навіть обручки залишили. Обручки вже потім тато забрав, коли дозволили приїхати по речі. Мама не хотіла забирати, бо це означало б, що їдуть назавжди, а їм хотілося їхати тимчасово, хотілося повернутися», — переповідає думки мами Олена. 

За її словами, для тих людей, які пережили Чорнобильську трагедію, ця тема досі відкрита рана.

«Це не минуло. Тітка розповідає про те, що після аварії жодного разу не співала, аж до народження онуки, якій спробувала заспівати колискову. І це при тому, що у неї музична освіта. Тобто люди сприймають це настільки боляче», — каже Олена.

І додає, що травма Чорнобиля в Україні досі не проговорена.  

«Це просто в якийсь момент перетворилося на радіаційну атракцію. Створювалися ігри, організовуються ці нелегальні походи у зону, купа відео звідти. Це перетворилося на якийсь фільмовий «постапокаліпсис», люди забули, що насправді відбулося. Це сприймається, як якась наукова фантастика, а не як реальна подія отут, поруч під Києвом. Насправді проблема того, що відчувають люди, не проговорена взагалі.

Ба більше, я чула часто фрази типу: «Ви отримали квартири, от і сидіть собі. Дім вони втратили». Це так страшно, бо мої родичі — мама, тато — звикли до того, що це викликає у людей якусь незрозумілу агресію, ніби ці люди якісь радіоактивні, неправильні. Тому вони не розмовляють про це десь у суспільстві, бо це не сприймається. Вони розмовляють про це між собою», — каже Олена. 

Також, за словами авторки, дуже часто Чорнобиль асоціюється у людей лише з радіацією, страхом, аварією й міфами.

«Насправді Чорнобиль — це пам’ять людей, це любов до своєї землі й до свого міста. Мені хочеться розповісти про такий Чорнобиль, про живих людей, про спогади цих людей. Вони живуть між вами, вони несуть спогади. Але ніхто їх не питає. От зараз створюється новий логотип, зараз туди роблять туристичні маршрути.

Я розумію, що це також, мабуть, важливо для пам’яті. Але чомусь я дуже мало чую про саму пам’ять, про те, що це тисячолітнє місто. Люди живуть за 180 кілометрів від Чорнобиля, не знаючи, в чому різниця між Прип’яттю і Чорнобилем. Не знають, що Прип’ять — це було нове місто, побудоване навколо ЧАЕС, а Чорнобиль — це тисячолітнє місто з величезною історією», —  підсумовує Олена. 

Майбутня книга «Чорнобиль. Спогади живих людей» — це серія інтерв’ю із батьками та родичами Олени, які жили у Чорнобилі.

«Це буде повністю пряма мова. Це не буде художній твір-переосмислення, як багато хто вже писав про Чорнобиль. Я хотіла показати справжню реальність такою, якою вона була без прикрас. Бо все було настільки страшно в плані емоцій, боротьби людей і розуміння того, що з ними відбувається, що це не потребує жодного художнього прикрашання», — каже Олена. 

У попередніх публікаціях авторка розповідала про те, як відбувалося виселення її родини та як жили в інформаційному вакуумі.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS