Діти займаються разом з батьками. Фото/Fb-сторінка Наталі Григор'ян
Наприкінці минулого року в Миколаєві для людей з ментальними порушеннями, які досягли повноліття, створили інклюзивну гончарню. Ініціаторкою проєкту стала Наталя Григор’ян — мама хлопця, який має аутизм. Наталя придумала ідею інклюзивної гончарні, виграла грант на пів мільйона гривень та відчинила двері майстерні для всіх охочих.
Наталя Григор’ян — мама 18-річного Артема, якому у два роки діагностували аутизм. За цей час жінка пройшла всі стадії прийняття інвалідності сина. Зізнається, бували навіть думки про самогубство.
Та коли син почав дорослішати, зрозуміла, що миритися із соціальними стереотипами не хоче. Тому створила власну громадську організацію «Намисто друзів».
«Мені потрібно, щоб моя дитина була чимось зайнята, а не тільки розважалась. Щоб не просто відвідав якийсь захід один раз, а була стабільність. Також потрібно, щоб це була праця, пов’язана з руками. І ось мами об’єднались. У нас діти із ментальними порушеннями: ДЦП, аутизм, з іншими психічними розладами. Діти, у яких є деякі проблеми із рухом», — розповідає Наталя.
Після того, як Наталя створила організацію, вона почала думати над тим, які проєкти для дітей з інвалідністю вона може втілювати. Жінка почала писати заявки на гранти. Одну з них підтримали, а Наталя отримала пів мільйона гривень, щоб створити інклюзивну гончарню. Цей проєкт увійшов в першу десятку з понад сотні. За грантові гроші Наталя купила необхідне обладнання, матеріали та відклала частину, щоб утримувати гончарню.
Нині студія існує на гроші від продажу виробів, що виготовляють діти з інвалідністю. А також майстер-класів, які Наталя проводить для всіх охочих.
«Індивідуально у нас може ліпити лише одна дівчина, всі останні в парі. Спочатку ми навчались разом із майстром, десь пів року. Нині — я сама з ними гончарством займаюсь. Діти гончарюють, потім виріб висихає, далі ми його обробляємо. Найскладніше, наприклад, процес пов’язаний із піччю та покриття глазурі, роблю я», — говорить Наталя Григор’ян.
До інклюзивної гончарні «Світ надій» ходять діти з 10 сімей. Двічі на тиждень майстерню відвідує й Ірина разом із 25-річним сином Богданом. Жінка розповідає, що її сину діагностували аутизм у 6 років. Богдан закінчив чотири початкових класи в приватній школі. Лише після цього його батьки оформили інвалідність, тому що фінансово потягнути далі навчання не могли, а у загальноосвітній школі син вчитися не міг.
«Ми намагались водити дитину у центр реабілітації: займалися із логопедом та психологом. Одного разу ми зробили дурницю, поїхавши в дельфінарій. Адже батьки хапаються за будь-яку можливість. Це тоді так рекламувалось. Я вважаю, що жива істота в неволі нічим не може допомогти людині. Тому це було розчарування та дарма витрачені кошти», — пригадує Ірина.
Ірина та Наталя познайомились минулого року в черзі у лікарні. Жінки знайшли спільну мову одразу. Однак до проєкту Наталі Ірина поставилася з обережністю. Нині ж гончарна майстерня — найулюбленіше місце Богдана. Тут він спілкується зі своїми однолітками, взаємодіє з ними.
«Якось ми йшли на заняття в майстерню й зупинились, мені треба було дочекатись на свою подругу, а вона запізнювалась. Й тоді Богдан почав казати, що вже час йти. А я йому: «Ні, треба дочекатися. Тоді він мені відповів: «Якщо вона не прийде, ми ж все одно підемо?». І я зрозуміла, що він нікуди не хоче, а хоче саме туди. Ми у своїй спільноті, ми спілкуємось вільно. Нам не потрібно пояснювати одне одному, чому наші діти так себе поводять. Нам не соромно й дуже морально комфортно», — додала Ірина.
Приміщення для гончарні допомогла знайти Валентина Ткаченко — голова благодійного фонду «Доброта та довіра», яка також займається допомогою для дітей з інвалідністю.
«Є люди, які хочуть щось робити, ось у них болить душа. Я бачила, що у Наталі складна дитина, а вона хоче щось зробити для інших. І це буде не заради яскравої картини, а продуктивна праця. Тому що я сама така. Багато хто за 9 років моєї діяльності намагався підписати з нашим фондом меморандум про співпрацю. Але я ставлюсь до всього з обережністю. А тут я бачила, що Наталя справді живе цією справою. Тому що на той момент не було ніяких програм для дітей, лише одноразові заходи», — резюмувала Валентина.
Усі вироби дітей продають в інтернеті, на ярмарках та на місцевих заходах. Деякі вироби діти залишають собі. У їхніх сім’ях жартують, що мають цілі набори глиняного посуду.
Наталя ж мріє розширити майстерню та реалізувати інші проєкти, щоб її син та молодь з інвалідністю мали можливість розвиватися.
Юлія Винник, Миколаїв, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS