Сьому річницю звільнення від бойовиків відзначили у Сєвєродонецьку. Два місяці у 2014 році місто жило під окупацією. 22 липня бій за Сєвєродонецьк тривав кілька годин, але його, як і період панування бойовиків, люди запам’ятали назавжди.
Ірина Болткова — одна з тих, хто допомагав у тилу українській армії у 2014 році звільнити рідне місто, і одна з тих, хто й досі допомагає військовослужбовцям на передовій. Наразі вона плете маскувальні сітки та збирає допомогу для армійців. А тоді довелося вивчати військову справу з нуля і діяти дуже обережно, бо два місяці Сєвєродонецьк був під окупацією і її діяльність могла поставити під загрозу життя.
«Ми допомагали ще до звільнення. Під будь-якими приводами виїжджали з міста на машинах, вигадували якихось міфічних бабусь, яким потрібно терміново допомагати у Сватівському та Старобільському районах, щоб передати воду, харчі. Я знаю, що Ірина Сафронова і Вікторія Микільська купили найперші тепловізори, хлопці потім дзвонили, дякували їм. Дівчата замовляли за кордоном, навіть не знали, що це і для чого це потрібно. І було дуже знаково, коли вже після звільнення подзвонили хлопці й подякували, сказали: «Завдяки йому ми живі». Багато-багато випадків було під час окупації якихось патріотичних акцій. На проспекті Хіміків розвішували жовто-блакитні стрічки на каштанах. Розклеювали листівки».
Учитель історій Валерій Негматов — один із тих, хто навчає школярів цінувати Україну та розповідає їм, що відбувалося у липні 2014 року, коли люди боялися виходити на вулицю:
«Насамперед, я їм нагадую, що перемоги не буває без втрат. Втрат життя людського. Я навчаю їх того, що за свободу, за незалежність, треба боротися. І, знову таки, закони історії кажуть, про те, що незалежність дається тільки з кров’ю. Нам дісталася незалежність тридцять років тому, як знаєте, іноді кажуть: впала з неба. Насправді воно так і було. І ось тільки у 2014 році ми насправді відчули, що таке незалежність насправді — боронити цю незалежність».
Бій за Сєвєродонецьк тривав декілька запеклих годин, починаючи з четвертої години ранку. Потім у Сєвєродонецьк зайшла колона бійців Криворізької бригади Національної гвардії України на чолі з полковником Олександром Радієвським. Наступного дня він загинув від кулі снайпера при звільненні Лисичанська. Місцеві жителі у Сєвєродонецьку радісно зустрічали українську армію. Серед них була і Ольга Лішик:
«Цей день для мене означає свободу. Цей день означає для мене державність і жертовність українських людей за мир і свободу. Той день я пам’ятаю дуже гарно, тому що в цей день почалися дуже активні бойові дії, і, власне, було дуже страшно. Десь після опівдня мені подзвонили і сказали, що українські воїни зайшли у Сєвєродонецьк і треба піднімати державний прапор. Отже, ми з мамою у цей день мали честь піднімати державний прапор біля Міського палацу культури. Ми були фактично самі, тому що люди боялися виходити на вулиці, але для мене це було дуже важливим кроком, я про це мріяла насправді. Ну і ми це зробили».
Сьогодні у Сєвєродонецьку багато державних прапорів. До дня визволення міста відкрили дві дошки загиблим під час війни бійцям, що народилися та виросли у Сєвєродонецьку. До пам’ятника полковнику Олександру Радієвскому поклали квіти, а увечері на містян чекає святкова програма за участю місцевих музичних колективів.
Яніна Львутина, Луганщина, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS